прийшла до ресторану. Тому я вирішила заїхати дізнатися, як ти.
Так, звісно. Ми ж із Сюзанною щотижня обідаємо разом. Якщо є в
цьому світі бодай щось стале, то це саме ті обіди.
— Вибач, геть із голови випало.
Сюзанна підтискає губи. Ніколи не забуду, як вона тоді співчутливо
кивала мені, поки я розповідала, що Енді зі мною витворяє, а тоді
пішла й просто здала йому мене. Вона вирішила повірити йому, а не
мені. Такі зради не забувають.
— До мене долинули жахливі чутки, — каже вона. — Подейкують, що ти поїхала. Що ти буцімто залишила Енді. Чи то що він…
— Що він проміняв мене на
Сюзанниному обличчі, я поцілила в яблучко. Про нас теревенять усі
без винятку в цьому місті. — Перепрошую, але це брехня. Пліткарки
знову все наплутали. Я просто їздила за Сісі, забирала її з табору. Оце
й усе.
— Еге ж… — На обличчі Сюзанни на мить з’являється відверте
розчарування. Вона ж бо щиро сподівалася отримати якийсь
цікавезний привід для пліток. — То я рада це чути. Я за тебе
хвилювалася.
— Для хвилювання нема жодних підстав. — У мене вже щоки болять
від цієї посмішки. — Слухай, я страшенно втомилася, тому, якщо твоя
ласка…
Сюзанна проводить мене поглядом, коли я рушаю до дверей будинку.
Впевнена, у неї сила-силенна запитань. Наприклад, якщо я справді
забирала Сесілію з табору, то де ж вона? І чому я припаркувалася на
вулиці, а не завела автівку до гаража? Але в мене немає часу на те, щоб
розтлумачувати все цій жахливій жінці.
Мені треба дізнатися, що сталося з Міллі та Енді.
На першому поверсі темрява. Коли я востаннє тут була, Енді наказав
вимітатися з його будинку, тож я чемно натискаю на дзвоник, замість
просто вдиратися досередини. А відтак сумлінно чекаю, поки мене
впустять.
Минає дві хвилини, а мені ніхто не відчиняє.
Нарешті я витягаю із сумки брелок із ключами. Я стільки разів це
робила. Взяти ключі, знайти той, на якому вигравіювано літеру А, встромити його в замкову шпарину. Двері мого колишнього будинку
розчахуються.
Еге ж, усередині темрява. Темрява й тиша. Ані звуку.
— Енді? — гукаю я.
Жодної відповіді.
Підходжу до дверей гаража. Прочиняю їх, бачу «БМВ» Енді. Певна
річ, це не виключає ймовірності того, що Енді й Міллі кудись поїхали.
Вони могли викликати таксі й рушити до «Ла-Ґуардії»[27]… Енді саме
так і чинить зазвичай. От закладаюся, вони просто спонтанно
вирішили гайнути кудись у подорож.
От хіба що в глибині душі я знаю, що в жодну подорож вони не
поїхали.
— Енді? — гукаю я, цього разу голосніше. — Міллі?
Тиша.
Підходжу до сходів, зводжу голову та вдивляюся у сходовий
майданчик другого поверху, намагаючись видивитися бодай якийсь
рух там, нагорі. Нічого. Утім враження таке, що хтось там таки є.
Починаю підійматися сходами. Ноги в мене підтинаються, от-от
підломляться, але я вперто суну вперед. І нарешті дістаюся до другого
поверху.
— Енді? — Я сковтую клубок у горлі. — Будь ласка, якщо тут хтось
є, відгукніться, агов!..
Не отримавши відповіді, заходжуся зазирати до кожної кімнати по
черзі. У нашій колишній спальні порожньо. У гостьовій порожньо. У
кімнаті Сісі порожньо. У кінотеатрі порожньо.
Залишилося одне-єдине місце.
Двері на сходи, що ведуть на горище, прочинені. Освітлення там
завжди було просто жахливе. Тримаючись за бильце, я скидаю голову
та вдивляюся. Хтось там є. Я цього певна.
Мабуть, він замкнув Міллі. Енді замкнув Міллі на горищі.
Але де тоді він сам? Чому його автівка в гаражі, а його самого немає?
Ледь тримаючись на ногах, я долаю чотирнадцять сходинок, що
ведуть на горище. Там, у глибині коридору, кімната, де за час свого
шлюбу я провела стільки жахливих днів. У ній ввімкнене світло. Воно
сотається зі шпарини під дверима.
— Не бійся, Міллі, — бурмочу я. — Зараз я тобі допоможу.
Ензо мав слушність. Я не повинна була тут її залишати. Я вважала, що вона сильніша за мене, але я помилилася. І тепер, хай там що з нею
сталося, це на моїй совісті. Сподіваюся, вона жива. Зараз я її звідси
витягну.
Намацую ключ від горища у своїй сумочці. Встромляю його в
шпарину — і двері розчахуються.
27 «Ла-Ґуардія» — аеропорт у північній частині міста Нью-Йорк.
РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ДЕВ’ЯТИЙ. НIНА
–Б оже милий… — шепочу я.
Світло в кімнаті справді ввімкнене. На стелі миготять дві лампочки.
Їх давно вже час поміняти, але їх світла вистачає на те, щоб
роздивитися Енді.
Себто те, що від нього залишилося.
Десь хвилину я годна просто стояти й витріщатися. Потім згинаюся
навпіл, і мене вивертає. Добре, що я надто нервувала, а тому сьогодні
вранці не снідала.
— Привіт, Ніно.
Від звуку голосу, що лунає за спиною, у мене мало серцевий напад не
стається. Мене так вразило побачене в кімнаті, що я навіть не почула
кроків коридором. Рвучко розвертаюся. От вона, Міллі. Стискає в
руках перцевий балончик, спрямований просто мені в обличчя.
— Міллі… — видихаю я.
