Ага, той самий, кому арматор пригрозив віддати командування, якщо Дезессар почне комизитися. Червоний ніс з прожилками, сиві брови. Згасла люлька в кутику рота, неквапна хода перевальцем. Хоч я бачив пана Кербіана вперше, легко міг би змалювати його життя, характер і звички.
Старий бурлака, таких я чимало зустрічав у всіх портах і на всіх морях.
— Добре ниньки стало, не те, що колись, — сказав він, потискаючи Летиції руку. — Король, дай йому Боже, дбає і про наші душі, і про тіла. Є кому полікувати моряка, є кому й відспівати… Щось ти замолодий для хірурга.
— Я лікарський учень, — обережно відповіла вона.
— На суходолі, може, й учень, а в нас будеш «пан лікар». Тримайся солідніше, моя тобі порада. Звати тебе як?
— Епін. Ле… Люсьен Епін.
— Яка у тебе говірка дивна. Ти звідки родом?
— Я з Фландрії, мсьє Кербіан.
З напруженого обличчя було помітно, що дівчинка чекає й на інші питання, та їх не було.
— Тоді ясно. Називай мене «татусь Пом». У нас всіх називають за прізвиськами, так ведеться. Тільки капітана не можна — погана прикмета. Звикай, синку, у моряків багата прикмет, з цим суворо. І тобі прізвисько дадуть, коли придивляться. Пігулкою охрестять, а то й Клістиром. — він реготнув і ляснув новачка по плечу. — Причепиться — і назавжди. З юних літ і до труни, з одного корабля на інший. Взяти хоч мене. Чотирнадцять років мені було, коли я обжерся яблуками з палубної діжки, до проносу. Відтоді все Pomme, та Pomme[19]. Тобі скільки років, не ображайся на слові?
— Вісімнадцять, — завагавшись, відказала вона.
Татусь Пом підморгнув:
— Ну, будемо вважати так. Додав трошки? Вуса ще не ростуть? Ніде не подінуться, виростуть. Не переймайся. У мене лише у двадцять під носом вилізло щось, страх як переживав. Зате тепер щетина — хоч картоплю чисти. Гей, днювальний! — загорлав він справжнім штурманським басом, який чутно в будь-яку бурю. — Лікар прибув! Зібрати всіх на огляд! — І звичайним голосом: — Поки зберуться, ходімо в кают-компанію, я розповім тобі про «Ластівку»… Ач, який славний папуга. Твій?
Це вже було про мене — я перелетів до Летиції на плече і стиснув пальці: не бійся, я з тобою!
Штурман, певно, був людиною гарною. А це дуже важливо. У дальньому плаванні штурман — друга людина після капітана.
Ми пройшли на квартердек, звідки вниз вела брудненька драбина (ще одна прикметна ознака не дуже зразкового порядку на борту).
Татусь Пом дорогою розповідав:
— «Ластівка» наша — пташка невеличка, лише 250 тонн. Кого треба, наздожене, від кого треба, пурхне. А раптом що, образити себе не дасть. Головний канонір у нас хват, каронади зі шведського чавуну, і гармати теж найкращі, не якісь залізні — бронзові.
— Чи велика команда? — сторожко спитала Летиція, певно, прикидаючи, скільки пацієнтів їй доведеться лікувати.
— Не дуже. На абордаж ми нікого брати не збираємося. Хто перелякається й опустить прапор — той наш. А хто закомизиться і почне відстрілюватися, нехай йде під три чорти. У плавання підуть шість офіцерів, три «сухопути», та в кубрику народу сорок дві душі. Хлопці всі меткі — десять марсових, шестеро нокових, — похвалився Кербіан.
Дівчинка моргнула. Звідки їй знати, що марсові матроси, які працюють на верхівці щогли, та нокові (ці й взагалі добираються до кінчиків рей) — цвіт і кістяк команди. З сорока двох матросів шістнадцять щоглових — дуже непогано. «Сухопути» — це, мабуть, лікар зі священиком і адміралтейський писар.
— Взагалі ж, — стишив голос штурман і озирнувся, — команда на «Ластівці» особлива. Ледь не третина доводиться нашому капітанові ріднею, решта сусіди чи давні приятелі. Рука руку миє. Сторонніх не жалують. Досі чужаками тут були я та писар. Тепер додалися ви з попом. Треба й нам один одного триматися.
Це мене дещо здивувало. Щоб капітан ходив у море зі: штурманом, якому не довіряє? Дивно.
Однак татусь Пом тут же цю дивину пояснив:
— Мене сам пан Лефевр призначив. Без вірної людини, хто дбатиме про хазяйський інтерес, хитруни-малоанці геть і від рук відіб’ються.
— А ви хіба не з Сен-Мало?
— Я родом з Лоріана! Невже не чутно з моєї чистої мови? — з ображеним виглядом вигукнув Кербіан, і Летиція, розумниця, шанобливо кивнула.
— Чи добре ви знаєте дорогу в Сале?
— Чи знаю я? Та я ходив у Барбарію сто разів! Вважай, що з першим плаванням тобі пощастило, хлопче. Через місяць, хай через два повернемося назад. Ходка легка, коротка. Ні з цингою, ні з жовтою лихоманкою мороки в тебе не буде. І бойових ран не чекай, наш капітан на рожен лізти не полюбляє.
Підбадьорена цими словами, моя дівчинка, пригнувшись під низьким одвірком, увійшла слідом за штурманом до кают-компанії із цікавістю роззирнулася.
— Е, з тваринами сюди не можна! — показав на мене Кербіан. — Капітан не дозволяє. Хай твій папуга політає назовні.
— Це Клара, моя подруга. Я з нею не розлучаюся.
На серці в мене потеплішало. А тут Летиція ще й додала, з металом:
— З капітаном я побалакаю. Він не буде заперечувати.
Татусь Пом поглянув на лікаря й підморгнув:
— Ти, бачу, хлопчина з характером. Це правильно.
