Щодня було те саме. Ноги, немов непотрiбнi, самi знали звиклi дороги, i очi, теж наче зайвi, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними i безслiдно зникали маломiстечковi доми i все тi ж самi люди, наче потертi меблi у хатi, мiж якими роками можна ходити, не помiчаючи навiть. Бульвар серед мiста з рядом голих тополь, що бiлiли на осiнньому небi, як хребти риб, алея, по якiй щодня ходив вiн, так добре знайома кожним вибоєм або рiжком цеглини, на якому не раз спiткнувся. I та фiгура, що йшла назустрiч, - чиновник iз казначейства. Похитала чорним пальтом, аащiбнутим глухо од голови до нiг, мигнула розчосом фарбованих бакiв i лiниво пiдняла над безбарвним обличям бриля.
Перш розмовляла при стрiчi, а тепер перестала. Та й нащо? Антiн наперед знав, що мiг би почута. Матовий голос клекотiв би в защiбнутих грудях та пропускав крiзь густо фарбованi баки iсторiю клубового шлема або об'яви катарального стану кишок.
Фiгура давно за плечима, а Антiн помiчає, що вiз так само розхитує тулуб, як i чиновник, iз казначейства.
Тепер знов пусто в алеї. Деревця, недавно посадженi, були поламанi вщерть i простягали до неба свої цурпалки, твердi, колючi, обдертi, з клаптями шкури - кори. З лавок, де хтось насипав купами. землю, текли па стежку бруднi патьоки. Мiж деревами, в наметах рудого листу, щось пахло непевно, осiннє небо нудьгувало понад бульваром, i все те - сiре, слизьке, убоге - ворони вкрили сiткою крил, засiяли грубим, скрипучим криком.
Антiн дiйшов до краю бульвару i повернувся назад. Перед очима знов встала пустка, якою тiльки пройшов. I тут вiн помiтив, що уперто рiшає настирне питання i не може рiшити: що значить, сон, який приснився сьогоднi жiнцi?..
Жiнка спустила з постелi ноги, голi i бiлi, наче застигле сало, i смачно, трохи хрипло зi сну, оповiдала, що їй снилось, нiби вона доїть корову. Одтяга дiйки, а що сикне в дiйницю, то насподi не молоко, а чиста вода. Що воно значить? Чиста вода…
Вiн не знав вранцi, не думав про се удень, а тепер ось рiшав се непотрiбне, зайве питання уперто, завзято, наче хоче смолу од пiдошви оддерти. Що значить чиста вода?
Се питання держить його серед дерев бульвару, бiлих на сiрому небi, як ряд кiсток з риби, в брудному коритi алеї. I здається, що коли б вiн вирвався звiдти, воно, може б, лишилось позаду нього, засипане криком ворон…
Антiн покидав бульвар i виходить на мiську площу, де в самому центрi - калюжа. Йому не треба дивитись на мiсто. Вiн може глянуть в калюжу i побачити город: важкий бiлий собор в шапцi зеленої банi, цегляний будинок управи i жовтi стiни суду. Все се змiстилось в однiй калюжi.
На тротуарi теля. Три фiгури, що мають наче одно обличчя, в синiх штанах "пiд студента", заганяють в калюжу теля. Теля не хоче, пiдiйма хвiст, лупить наляканi очi, а коли їм нарештi вдається i чотири тоненькi нiжки розбивають на бризки собор, управу i суд та грузнуть в болотi, дурний ображаючий смiх наче твердне у сiрiй мряцi i важко спадає в стоячi води калюжi.
Потому вони ще плювали: хто переплюне калюжу.
Антiн не чекав.
Щось каламутне осiдало на серцi. Воно починалося вдома, а кiнчалося тут, в безбарвнiй мiськiй нудотi, як довгий iржавий ланцюг. Вдома був спокiй, день бiг за днем. Як в калюжi весь город, так в окремому днi вiн бачив цiле своє життя. Вранцi, ще лежачи в лiжку, вiн слухав жiнчинi сни, прозаїчнi, скучнi, як дiйснiсть, пив чай нашвидку за столом, заслiдженим кришками, денцями мокрих склянок та посудою, що лишилась пiсля вечерi, i бiг в школу на службу. Потому обiдав, все в тiй самiй годинi, з вiчно захопленим: "А в нас сьогоднi зелений борщ!" - i чув нарiкання на куховарку. По обiдi жiнка дрiмала, а вiн йшов в город в надiї чогось нового, що кожний раз заводила марно, i знову нiс на вечiрнiй вогник додому ту ж саму зануду, з якою виходив.
Вечорами збирались часом до жiнки сусiдки i грали невинно в карти, для апетиту бiльше. Вiн в карти не грав i йшов до себе, чужий тому всьому, курив i в клубах диму писав щось, чого нiколи не повинно побачить стороннє око, тiльки для себе, аби задовольнити потребу.
Часом траплялось нове щось - привозили дрова, i треба було приймати, або заслабла дитина. Але все мало кiнець - i життя знов плило спокiйно в старiм коритi…
Антiн безцiльно блукав по тихих, малолюдних вулицях мiста. Липка i темна муть все осiдала на серце, але з-пiд неї уперто, як се часто траплялось, щось добувалось та проростало. Молоде щось, свiже, не затоптане ще, жадоба нового, якоїсь краси.
По дорозi стрiчались дiвчата, провiнцiальнi кози, з блиском вогкого ока, з свiжим овалом обличчя, еластичними рухами тiла. Щось лишалось од них в повiтрi, як пiсля весняного грому, будило i освiжало. Хотiлось щось пережити, сильне i гарне, мов морська буря, подих весни, нову казку життя. Виспiвать недоспiвану пiсню, що лежала у грудях, згорнувши крила. Вiн знайшов би новi слова, не тi, що листям осiннiм шелестiли попiд ногами, а повнi, багатi й дзвiнкi.
