- Соромно сказати! — говорив Адамчук. — Це курям на сміх! Слухайте-но сюди! Відповідальним за операцію призначений Михальов, оскільки він, як і Філімонов, великий спеціаліст по Смагіних і по Крученому... Але щоб думали всі! Чуєте? Всі до одного! На завтра щоб кожен з вас придумав план, а там виберемо, який найкращий. Все! Йдіть, помізкуйте. Орли...
Уже надвечір Адамчука закидали планами. Одні пропонували переслідувати банду кількома групами, поділивши район дії на ділянки. Інші, навпаки, вваж-али, що треба на деякий час припинити переслідування, приспати пильність Смагіних, а потім накрити їх раптовим рейдом. Хтось із найбільш відчайдушних погодився навіть завербуватися в банду і діяти, так би мовити, зсередини...
Після недовгих суперечок прийняли до виконання такий план. У район Великої Олександрівки вирішили направити двох чоловік, щоб вони уточнили головні бази Смагіних. Один агент оселиться в якомусь селі, розташованому в центрі району, другий буде зв'язковим. Обрали село Білу Криницю. На підготовчу роботу відведи один тиждень. Усі відомості треба було зібрати до 22—23 листопада. В цих числах великий загін Філі-монова прибуде на млинарський хутір за десять верст від Білої Криниці.
Почали міркувати, кого послати.
- Я б сам поїхав, — невпевнено запропонував Олексій.
— Жартуєш! — махнув на нього рукою Адамчук. — Там же Кручений, для якого ти людина мічена, — посміхнувся він. — Треба людину менш помітну, Корольо-ву, наприклад.
- Я ще думав про Федю Фоміна, — з невиправданою поспішністю сказав Олексій. — Він справиться.
— А чим тобі Корольова не до вподоби? Дівчина розумна, має досвід, комсомолка. Вчора бачив її: мало не плаче, до діла проситься. Між іншим, вона працює в наросвіті. Оформимо їй призначення вчителькою...
- Я проти, — сказав Олексій. І, відчуваючи, що червоніє, розсердився і додав зовсім вже непереконливо слова Воронька: — Не жіноча це справа!
— От тобі й маєш! — здивувався Адамчук.— Чому ж це? Саме найжіночіша! Приїздить у село молода вчителька дітей учити. До неї жінки хмарою посунуть — хто за порадою, кому листа написати. Ось де джерело інформації!
— Корольова підійде, — погодився Брокман. — А зв'язковим можна і Фоміна. Хлопчина спритний.
Величко теж висловився за Корольову і Федю. Олексієві нічого не лишалось, як погодитися з ними. Він і сам розумів, що Адамчук правий, але легше йому від цього не було...
Увечері, попередивши Марусю, вони з Адамчуком і Федею прийшли в наросвіту.
Обговоривши докладно наступну операцію, вирішили, що Марусі й Феді треба їхати разом під одним прізвищем — наче вони брат і сестра. Феді тоді не доведеться ховатися і чекати нагоди, щоб зустрітися з дівчиною. До того ж вони були схожі одне на одного: обоє світлоокі, русяві, рум'яні. Видати їх могла тільки вимова: Федя був з Рязані і акав на рязанський манір, за що й дістав прізвисько «чакіст». А Маруся була волжанка: вона окала. Різниця у вимові ставала особливо помітною, коли вони розмовляли між собою. І Адамчук запропонував Феді прикинутися глухонімим. Це, до речі, позбавило б його розпитувань цікавих сільських кумась, зменшило б шанси проговоритися, але зате почути можна було б багато цікавого: глухих не соромляться.
Завдання було нелегке, та Феді воно припало до душі. Чергове доручення здавалося йому малозначним, деяке ускладнення тільки прикрашало його.
— А впораєшся? — спитав Адамчук, примруживши очі.— Мовчати доведеться і вдень, і вночі, і наяву, і в сні. Навіть коли ви самі будете і то, — ані пари з уст: щоб бува хто не почув, коли поблизу проходитиме. Витримаєш? Адже тобі це не по характеру.
— Хо! — самовпевнено сказав Федя. — Рік мовчатиму, якщо треба, вогнем з мене не випалиш. Дивіться, зараз і почну. Для тренування, — вимовив він нове слівце, запозичене у Буркашина.
І справді, промовчав увесь вечір. У хлопця був неабиякий акторський талант. Олексій не міг стриматися від усмішки, дивлячись на дурнувате, байдуже обличчя свого приятеля.
Кінчаючи розмову, Адамчук спитав:
- Усе зрозуміло? Запитань нема? І в тебе, Федько?
Федя не відповів. На його обличчі відбилася нудьга і безтурботна добродушність.
- Ей, я тебе питаю! Все ясно?
Федя дивився в заплетений павутинням куток і сонно кліпав очима.
- Федько, ти що? — Маруся торкнула його за руку. — Тебе ж питають!
Федя, наче нічого не розуміючи, дивився на неї. Потім швидко заворушив пальцями, вигукуючи при цьому якісь нечленороздільні «ао» і «уи».
Хоч як рідко посміхався Адамчук, а й той засміявся, дивлячись на нього, Маруся і Олексій мало не падали від реготу. А Федя здивовано дивився на них і кліпав очима. Потім теж радісно посміхнувся дурнуватою усмішкою глухонімого, звиклого до того, що його вада викликає в людей веселість.
— Це все добре, — зауважив Адамчук, ставши раптом серйозним, — тільки чуба пострижи: надто хвацький для вбогого.
Але Федя не зважав на його слова і продовжував усміхатися блаженно і дурнувато.
— Хитрий! — похвалив Адамчук. — Тепер бачу: зможеш.
І лише тоді Федя шморгнув носом, запхнув чуб під кубанку і самовдоволено підморгнув Олексієві.
