Важливе питання, на мій погляд, не в тому, чи наші комедії гірші, чи кращі за іноземні, не в тому, чи вони дотепніші, чи, навпаки, гидкіші, а в тому, чи вони укладаються в якусь виразну матрицю, яка нам може розповісти про англійськість щось незнане. Я довго і затято мучилась над цим питанням: радилася з багатьма авторами-гумористами, з різними експертами, ретельно продивлялася десятки сіткомів, комік-шоу, стендап-шоу, шоу пародій, вперто називаючи цей процес «дослідженням», чим довела до шаленства всіх родичів та друзів. Врешті-решт знайшла відповідь: наскільки я зрозуміла, майже всі гидотні телекомедії, так само й ті, більш вишукані, зводяться до того, що віддавна турбує англійців — себто до бентеги.
Збентеженість — це знаковий елемент не лише англійських телевізійних комедій та комедійних фільмів, але англійці, здається, мають набагато більший потенціал до непозбувної бентеги, аніж інші народи. І через це ми бентежимося частіше, постійно переживаємо і хвилюємося. Ми часто жартуємо про те, що нас лякає (ми — це я про людей, не лише про англійців). Англійці напрочуд сильно бояться незручних ситуацій, тож нічого дивного, що так багато комедійних шоу присвячені цій темі. Закомплексовані англійці вбачають потенційне джерело незручних ситуацій майже у всіх соціальних інституціях, тож чого-чого, а комічного матеріалу нам вистачає. Щоб досягти бажаного градусу бентеги, нам навіть не треба вигадувати дивних чи комічних «ситуацій» для сіткомів. У багатьох ситуаційних комедіях насправді немає ніяких спеціальних «ситуацій»: хіба б такими вважати «небагате на події життя пересічної родини з приміського району» («My Family», «2.4 Children», «Butterflies» та ін.), «звичайні нудні будні звичайного нудного офісу» («The Office») чи «звичайнісіньку сім’ю робочого класу, яка любить дивитися телевізор» («The Royle Family»). Та навіть із такими вихідними даними вони можуть потрапляти в досить дражливі ситуації. Я можу помилятися, але, здається, деінде у світі такі «ходи» навряд чи б назвали блискучими ідеями для сіткому[59].
Так звані «реаліті-шоу» надають ще більше — якщо комусь потрібно більше — доказів того, що англійці є соціально загальмованими і, як би висловилися психотерапевти, «мають непрості стосунки із особистим простором». Реаліті-шоу мають мало спільного з тим, що будь-яка притомна людина має за «реальність» — там все зводиться до того, щоб люди проживали чудернацькі, абсолютно нереалістичні ситуації і змагалися одне з одним, виконуючи сміховинно безглузді завдання. От, щоправда, люди там «справжні», тобто вони не є професійними акторами, а звичайні невдахи, які вирізняються лише непереборним бажанням потрапити на екрани телевізорів. Реаліті-шоу — це не суто англійський чи британський феномен. Найпопулярніші та найвідоміші реаліті-шоу, на кшталт «Big Brother» («Великий брат»), зняли у Нідерландах. У багатьох країнах навіть є адаптації цього шоу, які чудово надаються як матеріал для крос-культурних студій. Формат цих шоу простий. Із тисяч охочих обирають дванадцять учасників і селять їх у спеціально збудований дім, де вони мають жити впродовж дев’яти тижнів. Дім нашпигований прихованими камерами, які двадцять чотири години на добу стежать за кожним рухом учасників, а найцікавіші моменти щовечора показують по телебаченню. Життя учасників повність підконтрольне продюсерам шоу (вони відомі під збірним іменем «Великий Брат»), які дають їм завдання, присуджують винагороди чи придумують покарання. Щотижня кожен із «квартирантів» висуває дві кандидатури на виліт, а телеглядачі шляхом голосування обирають, кого вони хотіли би позбутися. Так на одного учасника стає менше. Вкінці переможець — учасник, якому вдалося протриматися, — отримує винагороду — досить значну суму грошей. Всі учасники отримують по п’ятнадцять хвилин слави, а дехто навіть стає якоюсь інстаграмно-фейсбучною «зіркою».
І тільки в Британії та Америці учасники шоу «Великий Брат» не зайнялися сексом на камеру (думаю, що причини тут різні: ми соціально скуті, а американці — ханжі). От в Голландії довелося заборонити учасникам займатися сексом без упину, бо глядачам вже ці гоцання нон-стоп почали набридати. У Британії медіа шаленіли від новини, що учасники поцілувалися! Коли у третій серій пара нарешті зайшла далі, то сховалася під покривалом, щоб ніхто не бачив, чим вони там займаються. Навіть коли продюсери нашого «Великого Брата» у відчайдушній спробі хоч трохи приперчити шоу дозволили парам усамітнюватися подалі від допитливих поглядів (але все-таки в полі зору прихованих камер) у спеціальних «любовних гніздечках», ніхто з наших «відморожених» учасників не спокусився. Гніздечка вони пристосували під «приватні» кабіни для пліткувань. 2003 року таблоїд запропонував 50 000 фунтів стерлінгів (сума рівна грошовій винагороді, яку отримує переможець «Великого Брата»), щоб заохотити учасників до сексу, та й це не допомогло.
