Кажуть, що англійці — пуритани, та я б не поспішала з висновками! Скажімо, секс ми не вважаємо гріховним, це просто щось дуже особисте і тому соромливе. Ми спокійно толеруємо жарти про секс, навіть зовсім відверті, а от смакування деталей інтимного характеру — це вже неподобство. Тілесна насолода від їжі, як на мене, з цієї ж опери — не зовсім заборонена тема, але така, про яку можна говорити лише легковажно, несерйозно і жартома.

Їжопоклонники (або ж іноземці), які розливаються трелями, еротично описуючи насолоду від ідеально приготованого, спокусливо-кремового соусу беарнез змушують нас здригатися, паленіти від сорому і ховати очі. А все, що треба, щоб згладити незручність — це просто подати розмови під правильним соусом — тобто посміятися із себе, не вдаватися у крайнощі полум’яного завзяття. Без самоіронії їжопоклонство стає «гастро-порно» (цим терміном зазвичай окреслюють розкішно ілюстровані гастро-журнали і кулінарні книжки з описами вигадливих страв, від яких тече слина. Та для полум’яного їжопоклонства воно теж пасує!).

<p><strong>Вечеря при телевізорі</strong></p>

Як на мене, думка про те, що англійці стають нацією перебірливих гурманів, на жаль, скидається на надто оптимістичну пропаганду їжопоклонства — як не геть вигадану, то точно добряче прикрашену. Однак, віднедавна інтерес до смачної їжі та куховарства таки справді зріс.

Кожного дня на будь-якому телеканалі ви знайдете як мінімум одну програму про їжу. Правду кажучи, деякі ігрові теле-шоу, в яких шефи змагаються, хто за двадцять хвилин приготує з п’яти інгредієнтів кращий обід із трьох страв, покликані розважати, а не навчати кулінарному мистецтву. Чимало іноземців, з якими ми розмовляли на цю тему, вважають такий підхід до їжі або сміховинно негожим, або приголомшливо непоштивим. На виправдання скажу, що в нас є чимало хороших інформативних кулінарних шоу.

Складно сказати однозначно, чи ці шедеври з телекухонь перекочували на реальні кухні реальних англійців. Справедливості ради скажу, що англійці з апетитом дивляться, як зіркові теле-шефи готують вишукані страви зі свіжих, екзотичних інгредієнтів, в той час, як їхня вечеря з напівфабрикатів, куплених у супермаркеті і запакованих у пластик, три хвилини томиться у мікрохвильовці (Я й сама так часто роблю!)

Та є серед нас винятки — люди, які, надихнувшись тв-шоу, мчать по кулінарні книжки шефів з телевізора і беруться випробовувати нові рецепти. І це стосується не лише модників-гурманів із середнього класу. Книжки Делії Сміт завжди очолюють списки бестселерів, а крамарі часто спостерігають за «ефектом Делії» — що б вона не порекомендувала у вечірньому кулінарному шоу — хоч звичайне яйце, хоч якусь дуже особливу марку каструль — наступного дня це миттю зметуть з прилавків по всій країні.

Чимало моїх друзів та інформаторів з робочого класу, надивившись кулінарних телешоу, стали набагато натхненнішими та сміливішими кухарями. Один водій автобуса зізнався, що він «великий фанат» Гару Родеса. «Обожнюю його рецепти, — сказав він. — Я ніколи не готував рибу — таку нормальну, справжню рибу, як має бути. А тепер йду у рибний магазин, беру там рибу, ну, якогось там червоного луціана абощо, і готую просто чудесну вечерю! Минулих вихідних я запік сібаса! Той сібас дуже дорогий, то морська риба, але він того вартує! Було неймовірно смачно!»

Однак він, як і більшість новонавернених англійців-гурманів «готує по-справжньому» тільки раз на тиждень, суботнього вечора. В Англії досі дуже мало хто кожного дня купує свіжі і дорогі продукти, щоб потім їх ретельно та любовно готувати. Полички в супермаркетах вгинаються від екзотичних овочів, зелені та приправ, однак більшість покупців поняття зеленого не мають, що це за дивовижа і з чим її їдять. Я трохи покрутилася біля овочевих та фруктових рядів: витріщившись на такі штуковини, як pak choi[73], лісові гриби та лемонграс, я запитувала випадкових покупців, що це за дивина і як її готувати. Більшість покупців, та й працівників супермаркету, тільки розводила руками.

<p><strong>Правило новизни</strong></p>

Тут я, одначе, потрапила у суто англійську пастку модного гурманства — порівняла «добру їжу» та «щирий» інтерес до кулінарії з любов’ю до незвичних заморських інгредієнтів і нових способів приготування. Моїх друзів-іноземців дуже дивує ця шалена гонитва за новинками. Вони потішаються з безперервного потоку модних кулінарних віянь та заковик — сьогодні на піку nouvelle, завтра — кейдженська кухня, післязавтра — фюжн, далі — тосканська, тоді — тихоокеанська, потому — новітня британська. Сьогодні ми додаємо до всіх страв висушені на сонці помідори, про які на завтра всі забудуть і візьмуться за малиновий оцет, чи часникове пюре, чи поленту. А тоді, навіть не знаю, всі готують конфі з чорного пудинга і картопляного рьошті — викладають хиткою вежею на велетенській білій тарілці і подають із конвертиками, фаршированими козячим сиром, скроплюють концентрованим і згущеним бальзамічним оцтом, або розмариновим jus, або соусом сабайон з хріном, або ще чимось таким загадковим.

Перейти на страницу:

Похожие книги