Я пообіцяла, як мінімум, подати перелік визначальних рис англійськості, а як максимум — щось на кшталт моделі, схеми чи діаграми, яка б показувала, як ці риси поєднуються між собою. Отож почнемо зі списку. У процесі «розв’язання» я виробила щось на зразок скорописної формули на позначення цих рис — зводиться вона до одного слова на кожне поняття («соціальна не-дужість», «поміркованість», «песимізм»), і не подаватиму оновлені і доповнені визначення цих термінів. Як би я не любила вигадувати нові слова і гратися існуючими, я чудово розумію, що так можна захарастити дослідження новопридуманим науковим сленгом і виплекати непрохідні хащі нової, нікому не потрібної наукової дисципліни (її могли б назвати «Студії англійськості» чи ще якось так само беззмістовно). Щоб уникнути цього і щоб не завдавати собі труду щоразу гортати сторінки назад, аби перевірити, у якому саме значенні я використала термін «емпіризм», «чесна гра» чи ще якийсь із поданого списку, я вирішила врешті-решт подати впорядковані визначення кожної з особливих рис англійськості. Всього їх є десять: «ядро» і три «розгалуження» — рефлекси, світогляд та цінності.
Центральне «ядро» англійськості. «Соціальна не-дужість» — це скорописне позначення усіх хронічних соціальних комплексів та недоліків. «Соціальна не-дужість» англійців — це вроджений розлад на межі з симбіозом аутизму та агорафобії у латентній формі (політкоректний евфемізм тут такий — «труднощі із соціалізацією»). Нам бракує невимушеності, ми невмілі і незґрабні на ниві (чи то пак, на мінному полі) соціалізації. При перспективі соціального контакту нас охоплює збентеження, замкнутість, сором’язливість, відлюдкуватість, емоційний закреп, страх інтимності і тотальна неспроможність нормально та відкрито спілкуватися з іншими людськими істотами. Коли ми почуваємося незручно (а це майже завжди), то стаємо або дуже ввічливим, штивними і незґрабними, або ж галасливими, грубими, агресивними і взагалі нестерпними. Славнозвісна «англійська стриманість» та сумнозвісне «англійське хуліганство» — це симптоми «соціальної не-дужості». Те саме стосується і нашої нездорової любові до «приватності». Хтось з нас уражений недугом більше, хтось — менше. Хвороба ця, щоправда, виліковна (тимчасового полегшення / ремісії можна досягнути за допомогою соціальних фасилітаторів та помічників — ігор, пабів, клубів, розмов про погоду, інтернету, домашніх тваринок і т. д., або / і за допомогою ритуалів, алкоголю, чарівних слів та інших ліків), і ми маємо періоди «природних» ремісій на час спілкування з найближчими. Та повністю і безповоротно позбутися її неможливо. Більшість дивацтв — прямо чи опосередковано — беруть свій початок із соціального недомагання. Ось ключові фрази: «Дім для англійця — фортеця»; «Чудовий день, еге ж?»; «Ей, чого витріщився?»; «Не пхай носа, куди не просять»; «Не люблю втручатись, але…»; «Не роби комедій / сцен»; «Не привертай уваги»; «За собою пильнуй»; «Ere we go, ’ere we go» і «Enger-land! Enger-land! Enger-land!»[84].
Глибоко вкорінені імпульси. Автоматичні, неконтрольовані реакції, думки / вчинки. Наш безумовний колінний рефлекс. Наш режим за замовчуванням. Закон гравітації у вимірі культури.
