Якщо ви англієць чи англійка, то, читаючи ці рядки, у вас може виникнути питання: «Ну, так. І що? Це нормально. А як же інакше?». Скидається на те, що ми сприймаємо організованість як належне, власне, ми все це робимо на автоматі, нібито слухаємося невидимого хореографа, що поставив танець і контролює кожен рух, а ми слухаємося і чемно шикуємося в акуратну, чітку чергу. Та в багатьох іноземців, з якими мені доводилось спілкуватись, процес нашої самоорганізації викликав просто небувале здивування. Білл Брайсон, у книжці про Англію, із не меншим захватом пише про звичний сценарій чергоорганізації в Англії. Мені зустрічалися американські туристи, що читали його книжку і не вірили написаному або принаймні думали, що він перебирає міру заради комічного ефекту. Аж поки не приїхали і не побачили все на власні очі. Вони знехотя вірили й моїм розповідям про «невидиму чергу» у пабах, аж поки я силою не затягла їх до найближчого шинка і не показала все, як є, ніяких вигадок.
У нас є ще й невеличкі, більш потаємні щоденні ритуали, пов’язані з чергами. Навіть найспостережливішим іноземцям не завжди вдається їх розгледіти. Одна з моїх «польових» писульок саме стосується черги до кофі-корнера на двірці:
Ось ще один польовий запис з двірця:
Звісно, що ці два епізоди нічим не особливі і не виняткові: я обрала саме їх — з десятків польових спостережень за чергами — тому, що це типові приклади, які чудово ілюструють нашу поведінку в чергах. Тепер мені зрозуміло, що спільним знаменником, цим неписаним правилом обох випадків є «чесна гра» — якщо ви чесно і відкрито визнаєте право на першу чергу того, хто стоїть перед вами, або ж великодушно пропускаєте поперед себе за першої ж двозначної ситуації, то люди миттєво позбуваються параноїдальної недовіри, забувають про свої пасивно-агресивні тактики і випромінюють повагу, навіть шляхетність.
Черга — це про чесність. Як зауважив Майкз: «Особа в черзі — це чесна особа. Вона не втручається в чужі справи; вона живе і дає жити іншим; вона дає навколишнім шанс; вона покірно чекає, як велить почуття обов’язку, щоб потім по праву зайняти своє; в цьому акті чекання — все те, у що вірять англійці».
