Згадую той золотий момент, коли побачив своє село. Розкинулось у глибокій долині, і я завмер на горі, безсилий подолати зворушення. Сів на камінь і закляк, бо все в мені раптом заспівало. Ось вона, оселя, де не був довгих сім років і до якої все-таки повернувся. Могло статися, що цієї хвилі не було б, коли б не прийняв я поради, хоч і недобра вона була, але не послухатися ЇЇ не зміг. Поки що не оповідаю тобі, читальнику, що я вчинив, аби мати змогу пережити цей момент: вчинив я дійство лихе, а радуюся, хвилююся й відчуваю душевне піднесення. Без гріха не живе людина, думав я, дивлячись на розсипані в долині хатки, та й гріхи неодномірні бувають. Бо що воно, гріх? Можновладці нищать без спротиву совісті юрби людей — за добро їм це приписується і за необхідність. Женуть військо на військо, катують, нищать, вішають, четвертують, колесують, підтягують на диби, обпалюють вогнем, криваві річки на землі пускають, людським трупом поля засівають — не кладеться їм це за зло. Мене ж принаглила потреба, і не знищив я того юнака, про якого вже натякав тобі, читальнику, а тільки віддав йому своє прокляття. Вірив, що і в нього колись настане ота золота хвилина, яку і я переживав, повернувшись у рідний край, і він відчує те саме піднесення і радість, адже це радість особлива — радість звільнення…
Отож тоді, на горбі, я захотів розтягти цю хвилю зустрічі з селом: я полюбив його раптом — оті хати, як гриби, під солом'яними стріхами, оту самотню церківку край села, журавлі криниць, які не знають вирію, а цілий рік мочатимуть носи у студену воду. Я людина звичайна. Не надто чутливий і не надто твердий, і попом я був та й буду ніяким, не відзначатимусь строгістю і не вдаватимусь у надмірності. Не відкидатиму й зараз простих радощів життя, не відсуватиму доброї їжі і солодкого трунку. Я хотів жити, як живуть добрі люди, і те, що мусив заплатити за це недобрим учинком, — не моя вина: вибору не мав…
Зумисно пишу плутано. Вибач мені, читальнику, що не все прояснюю тобі: несила це мені. Те, що лишається недоказане, мені відоме, а ти, коли мудрий, здогадуйся. Здогадуйся, що таке Прірва, здогадуйся, хто отой, кому я вчинив зло, здогадуйся, яке саме; одне я тобі можу сказати: не знайшов я спокою. Не зміг я забути того, що хотів, не зміг зажити, як живуть добрі люди, сутінь у мені поселилася. Та сутінь, що оповила село, на яке дивився з гори, бо не тільки радість відчуває той, хто повертається після довгої розлуки до рідного дому. Існує ще сум та біль, отож я, радіючи, ще й жахався: чи не виявиться життя, до якого я так рвався, для мене заскладне?
По тому, як вискочив із ями, мозок мій потьмянів ще більше. Вже не хотів розмірковувати, бо не міг. Очі мої чіпко вихоплювали дерево, кущ, стежку, тіло моє налилося силою і стало пружке. Відчував у собі кожен м'яз, напружений і молодий, мене вабило бігти й бігти, внурюватись у солодкий морок, бо в грудях спалахувала червона радість. Я не стерігся, був тут царем, отож на кого мав зважати? Відчував лиху самоволю, холодна кров прокочувалася в жилах, і я вперше, відколи перебував у вовчій шкурі, відчув, що й так жити можна.
Отак я й наскочив на нікчемного зайця, хворого чи пораненого, який не дуже від мене й тікав. Я роздер йому горлянку і захлинувся од розкоші: давно не їв з такою жадобою та смаком. Різкий, теплий запах крові запаморочив мене, і вперше за довгий час по тілі прокотилося справжнє тепло…
