Annotation
Фелікс Круль, син збанкрутілого фабриканта шампанських вин, описує історію свого суспільного злету: від краденого в дитинстві шоколаду до ролі маркіза на аудієнції в короля Португалії.
В останньому романі Томаса Манна через пригодницько-еротичний сюжет на кшталт «Історії мого життя» Джакомо Казанови пародіюється, доводячи до крайньої межі, традиція сповідної мемуаристики, закладена ще Святим Авґустином.
«Фелікс Круль» лише на поверхні є каскадом дотепних ситуацій, яскравих сцен та паноптикумом химерних персонажів, сюжет роману слугує тлом для трактування улюблених філософських проблем Томаса Манна, таких як ілюзорність та неправда в мистецтві, межі істинного аристократизму, двоїстість життєвої ролі й пошук ідентичности, світ як уявлення та симулякр.
«Фелікс Круль», попервах задуманий як перелицювання «Творчости й правди» Ґьоте, став найавтобіографічнішим та найсповідальнішим романом з усього доробку Томаса Манна.
Переклад з німецької Романа Осадчука
Перекладено за виданням: Thomas Mann, Bekenntinisse des Hochstaplers Felix Krull. Die Memoiren. Erster Teil in: Thomas Mann, Gesammelte Werke in Einzelbänden. Frankfurter Ausgabe. Herausgegeben von Peter de Mendelssohn, S. Fischer Verlag, Frankfurt am Main, Dritte Ausgabe, 2002.
Томас МАНН
КНИГА ПЕРША
Розділ перший
Розділ другий
Розділ третій
Розділ четвертий
Розділ п’ятий
Розділ шостий
Розділ сьомий
Розділ восьмий
Розділ дев’ятий
КНИГА ДРУГА
Розділ перший
Розділ другий
Розділ третій
Розділ четвертий
Розділ п’ятий
Розділ шостий
Розділ сьомий
Розділ восьмий
Розділ дев’ятий
КНИГА ТРЕТЯ
Розділ перший
Розділ другий
Розділ третій
Розділ четвертий
Розділ п’ятий
Розділ шостий
Розділ сьомий
Розділ восьмий
Розділ дев’ятий
Розділ десятий
Розділ одинадцятий
Додатки
Роман Осадчук «Сповідь авантюриста Фелікса Круля» як роман-парадокс
Основні біографічні дати Томаса Манна
Найважливіші твори Томаса Манна
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
44
45
46
47
48
49
50
51
52
53
54
55
56
57
58
59
60
61
62
63
64
65
66
67
68
69
70
71
72
73
74
75
76
77
78
79
80
81
82
83
84
85
86
87
88
89
90
91
92
93
94
95
96
97
98
99
100
101
102
103
104
105
106
107
108
109
110
111
112
113
114
115
116
117
118
119
120
121
122
123
124
125
126
127
128
129
130
131
132
133
134
135
136
137
138
139
140
141
142
143
144
145
146
147
148
149
150
151
152
153
154
155
156
157
158
159
160
161
162
163
164
165
166
167
168
169
170
171
172
173
174
175
176
177
178
179
180
181
182
183
184
185
186
187
188
189
190
191
192
193
194
195
196
197
198
199
200
201
202
203
204
205
206
207
208
209
210
211
212
213
214
215
216
217
218
Томас МАНН
СПОВІДЬ АФЕРИСТА ФЕЛІКСА КРУЛЯ
Роман
КНИГА ПЕРША
Розділ перший
Зараз, коли я взявся за перо, щоб на дозвіллі й у цілковитій самотині (до речі, я ще здоровий, хоча й почуваюся втомленим, дуже втомленим, так що писати доведеться потроху, з частими перепочинками), отже, коли я зібрався чітким, гарним почерком, даним мені від бога, довірити терплячому паперові мою сповідь, мене враз опосіли сумніви, чи справді я такий підготовлений та освічений, щоб узятись до такої справи. Та оскільки я збираюся розповідати про свій власний життєвий досвід, власні пристрасті й помилки, то матеріал, звичайно, мені добре знайомий, і сумніваюсь я лише у своєму вмінні описувати події з належною витонченістю й тактом; хоча тут, здається, закінчена освіта відіграє меншу роль, ніж природжені здібності й світське виховання. А таке виховання я отримав, адже походжу з, як то кажуть, «доброї», хоча й непутящої бюрґерської родини. Я й моя сестра Олімпія досить довго перебували під наглядом гувернантки з Веве, якій згодом довелося покинути наш будинок унаслідок суто жіночого суперництва, що виникло між нею й моєю матір'ю. Йшлося про мого батька. Мій хрещений на ім’я Шіммельпрістер, з яким я був у дуже близьких стосунках, мав, як митець, великий пошанівок: усі в нашому містечку називали його «пан професор», хоча цей почесний, а для багатьох такий жаданий титул йому навряд чи офіційно присвоювали. Мій батько, попри огрядність, мав надзвичайно витончені жести й дуже пильнував за вишуканістю своєї мови. Від своєї бабусі він успадкував французький темперамент; роки навчання він провів у Франції й запевняв, що знає Париж, як свої п’ять пальців. Він охоче вставляв у розмови такі слівця, як «c’est ca», «epatant» або «parfaitement», — ще й бездоганно вимовлені;[1] він полюбляв казати: «Я це ґутирую»,[2] й до кінця своїх днів залишався улюбленцем жінок. Але завершимо цей відступ. Отже, щодо моєї природної схильности до красного слова, то тут я все своє життя почувався цілком упевнено, тож, гадаю, й цього разу, ступивши на літературну ниву, можу сповна на неї покластися. До речі, свої нотатки я писатиму абсолютно щиросердо, не боячись закидів ні в марнослав’ї, ні навіть у безсоромности. Адже який сенс і яка користь зі спогадів, якщо вони не відверті!
