— Я кажу про вивіску на будинку, йолопе. — Як і всяке інше помешкання на вулиці Шпоренгассе, наш будинок мав знак, а не номер. Після пожежі, яка сталася в цьому районі в середині сторіччя, дід нинішнього імператора наполіг на тому, щоб будинки відрізнялися один від одного чимось помітнішим, аніж прикрасами сграфіто, видряпаними у штукатурці.
Гелоуглас весело вишкірився.
— Я чудово розумів, про що йдеться. Але мені подобається, як спалахує твоє гасло, коли ти сердишся.
Я хутко загорнулася у маскувальне заклинання, притлумлюючи своє світіння до прийнятного, людського рівня.
— До того ж, — продовжив Гелоуглас, — серед моїх одноплемінників бути прирівняним до крука — великий комплімент. Я буду Муніном, а Метью — Хугіном. А тебе, тітонько, зватимуть Гьондуль. Із тебе вийде непогана Валькірія.
— Про що це він? — спитала я Метью, нічого не розуміючи.
— То — круки Одіна. І його дочки.
— О, дякую тобі, Гелоугласе, — зніяковіло мовила я. Непогано, коли тебе прирівнюють до доньки божества.
— Навіть якщо ця Рудольфова книга й справді є отим манускриптом Ешмол-782, ми не можемо з упевненістю сказати, що він містить відповіді на наші запитання. — Прикрий випадок із манускриптом Войнича і досі непокоїв Метью.
— Історики ніколи достеменно не знають, чи дасть той або інший текст відповіді на запитання. Утім, якщо ні, то в результаті наші запитання від цього лише покращають і стануть якіснішими, — відповіла я.
— Узято на замітку, — зіронізував Метью. — Оскільки без тебе я не зможу потрапити на прийом до імператора або до його бібліотеки, і оскільки ти не зможеш полишити Прагу без книги, то нічого не вдієш. Доведеться нам іти до палацу удвох.
— Усе буде нормально, дядечку, — підбадьорливо мовив Гелоуглас і весело мені підморгнув.
У порівнянні з нашим візитом до Ричмонда, похід угору вулицею скидався на відвідини сусіда, до якого ми зайшли чашку цукру позичити. Тільки при цьому нам довелося начепити на себе офіційний одяг. Господиня папського посланця була приблизно моєї статури, і її гардероб принагідно забезпечив мене розкішним та підхожим одягом як для дружини англійського достойника. Господиня швидко запевнила мене, що і як для представниці родини де Клермонів ця одіж також є цілком доречною. Мені подобався стиль одягу, який носили заможні жінки Праги: прості сукні з високими комірами, спідниці у формі дзвонів, вишиті накидки з висячими рукавами, отороченими хутром. Невеличкі рюші, які вони носили, стали іще одним бажаним захисним бар’єром між стихією та мною.
Метью, хвала Господу, відмовився від своєї ідеї-фікс про червоні панчохи на користь своїх звичних сірих та чорних кольорів, підкреслених темно-зеленим, який узагалі був найпривабливішим з усіх кольорів, які він носив. Сьогодні темно-зелений зблискував у розрізах його опуклих бриджів і визирав підкладкою з-під відкритого комірця його куртки.
— Маєш чудовий вигляд, — сказала я, ретельно оглянувши Метью.
— А ти схожа на справжню богемську аристократку, — відповів він, цьомкаючи мене в щоку.
— Ну що — скоро йдемо? — поцікавився Джек, аж підстрибуючи від нетерплячки. Хтось знайшов йому сріблясто-чорний ліврейний костюмчик, а на рукаві причепив зображення місячного серпика та хреста.
— Значить, ми йдемо як де Клермони, а не як Ройдони, — повільно мовила я.
— Ні. Ми — Метью та Діана Ройдони, — пояснив Метью. — Просто ми зараз подорожуємо у супроводі слуг родини де Клермонів.
— Це всіх зіб’є з пантелику, — зауважила я, коли ми виходили з дому.
— Безперечно, — посміхнувся Метью.
Були б ми звичайними громадянами, то нам довелося б підніматися новими палацовими сходами, що приліпилися до фортечного муру і були зручними й безпечними для пішоходів. Натомість ми рушили по Шпоренгассе верхи на конях, як і належить посланцю королеви Англії, і це дало мені змогу добре роздивитися будинки з їхніми похилими фундаментами, барвистими сграфіто та намальованими вивісками. Ми проїхали повз будинок Червоного Лева, Золотої Зірки, Лебедя та Двох Сонць. На вершечку пагорба ми різко завернули до району, що повнився особняками аристократів та придворних чиновників і називався Градчани.
Я вже не вперше побачила замок, бо, під’їжджаючи до Праги, ми помітили його силует, що бовванів над сусідніми спорудами, а з наших вікон було видно його мури. Але так близько до нього мені ще ніколи не доводилося під’їжджати. Зблизька замок виявився іще більшим та розлогішим, аніж здавався на відстані. Таке собі окреме місто, де вирували комерція та виробництво. Перед нами виднілися готичні шпилі собору Святого Віта з округлими вежами в стінах. Хоча й споруджені для оборони, ці вежі містили тепер майстерні, де працювали численні ремісники, котрі оселилися біля двору імператора Рудольфа.
