— Та було б соромно, якби я справді так думав. А я хотів перевірити, чи встоїте перед спокусою ви. Хотів запропонувати вам чесно поділитися по половині… А тепер ідіть. Щоб нам не було нудно сидіти, пограємо в карти. Перлина за кожен виграш, ха-ха! А втім, я й забув, що ви не відрізняєте туза від сімки!
— У вас, бачу, добрий настрій, — кисло зауважив Трампус.
— А чом би й ні! Хіба ви не знайшли на моїй території скарб? Хіба ми не втерли носа тій банді? Та й, власне, Клубічкові теж?.. Як бачите, причин для доброго настрою досить. А тепер уже йдіть.
Трампус послухався й швидко попростував до дієтичної їдальні, однак іще здалеку побачив, що й тут програв. У їдальні було темно. Пізно! Не зважившись з'їсти щось недієтичне, він засмучено повернувся до «четвірки». А Тикач був у чудовому настрої. Він стиха наспівував у кріслі біля сейфа, а на столі перед ним стояла пляшка бехерівки. Почувши про Трампусову невдачу, Тикач усміхнувся.
— Я вас зараз нагодую, юначе. Шкварок хочете? Справжні гусячі вишкварки, так і тануть у роті.
— Хочу, але не можу, — відповів Трампус. — Зрештою, я не бачу тут ніяких вишкварок.
Тикач мовчки відчинив сейф і вийняв з нього тарілочку зі шкварками. Шкварки! Трампус, сповнений пекучим гнівом, насипався на Тикача:
— Звідки вони тут узялися?
—Із сейфа, — невинно відповів Тикач. — Бо коли б я сховав їх у стіл, мої люди з'їли б їх. Як це вже не раз бувало. Почули б запах — правда ж, він чудовий?.. — Трампус невиразно щось пробурчав, — і сказали б, — з насолодою провадив Тикач: — «Ну, один шматочок… Ще один шматочок. Він од цього не збідніє. Та й не дізнається». І взяли б. Тільки, юначе, коли людина з'їсть одну шкварку — вона пропаща. Не голими жінками, а шкварками мав диявол спокушати Антонія. Тоді б він спокусився… Ну, а потім за цим законом узяв би ще одну. А тоді прийшов би товариш і взяв би й собі… Я добре знаю цю спокусу, юначе, і тому кажу вам, що тільки в сейфі шкварки в безпеці.
— Але не від вас, — ущипливо зауважив Трампус.
— Що правда, то правда, — признався Тикач, зовсім розвеселившись, — я знищу кожну гусячу шкварку, яку тільки побачу.
— Здається, ви маєте й бехерівку?
— Маю. А знаєте, чому я відкрив цю пляшку? З нагоди сьогоднішнього улову. Бачу в ваших очах запитання: «Звідки ж вона взялася, коли цей грубіян запевняв, що до наступної платні не має на ту животворну бехерівку ані гелера?» Це, юначе, якщо можна так сказати, — результат мого життєвого принципу. Я не знаю, як ваша, але моя жінка ніколи не скаже, що в неї є достатньо грошей, навіть коли б і могла сказати, що має їх досить, її охоплює якесь шаленство, і вона починає їх шукати. Десь так днів за п'ять перед платнею. Де вона їх шукає? У моїх костюмах і взагалі в моєму одязі. Поки я цього не виявив, винюхувала все, що я ховав на чорний день. «Тикачу, — сказав я тоді сам собі,— зваж на це й ховай свої резерви десь-інде». А це «десь-інде» означає тут, бо я міг би її заарештувати, якби вона прийшла винюхувати в кабінеті шефа карловарського управління безпеки. Та хоч би й спробувала, то в сейф однаково не добереться. А тому я й зробив його сховищем своїх резервів.
— Скільки ж тисяч ви там маєте? — зацікавлено спитав Трампус.
Тикач жалібно глянув на нього:
— Не смійтеся з бідного урядовця, юначе. Може, ви робите це через те, що ваша жінка розкидає тисячі, але я можу спромогтися хіба на якусь там десятку. Той мій резерв, щоб я вже вам до кінця висповідався, складається принципово з пляшки бехерівки і з конверта з сотнею крон про всяк випадок. Ось він! — Тикач показав конверт. — І поки вас тут не було, мені спало на думку, що цей випадок настав саме тепер. Я сказав собі: «Цю нашу щасливу знахідку слід відсвяткувати». Отож я й святкую. На здоров'я, юначе! — І Тикач налив Трампусові в чарку трохи золотистої, з різким і гіркуватим запахом горілки. — Оце і є наша карловарська бехерівка. Найкраще, що можна знайти в цьому місті. Чи наші джерела чогось варті, я не знаю, але за це джерело ручуся. Тож випийте.
Трампус відмовлявся, що він непитущий, що він лікується й алкоголь йому протипоказаний, але Тикач так довго його умовляв, що він нарешті сьорбнув, сподіваючись хоч трохи погамувати голод.
— Ну як? — запитав Тикач, утішаючись спогляданням падіння невинного дитяти.
— Непогана, — погодився Трампус. — Хоч я й не збираюсь її пити, бо я непитущий, однак мушу визнати, що ця штука мене зігріла.
— Крім того, вона вгамовує голод, — спокушав його далі диявол-Тикач. — Певна річ, що один ковток — це мало. Випийте, юначе, хоча б чарку, а тоді самі побачите, що голод ваш де й подінеться. Він знову налив собі чарку, підніс її й додав: — Якщо ви зараз не вип'єте, юначе, я ображусь.
Трампусові довелося допити чарку, та коли Тикач почав захоплено просторікувати на тему, що нема горілки над бехерівку, він зблід і тихо проказав:
— Мені, здається, недобре.
— Нічого дивного, — погодився Тикач. — Пити натщесерце…
— Але ж ви самі сказали…
