Коли збиралися додому, чекали хлопців, Катя спитала:
— Чого ж ти раніше, Селезньова, не призналася? Вийшла б із самого початку замість цієї свинки, все б інакше склалося.
— Це хто свинка? — спитала Лариса солодким голоском. — Може, ти уточниш?
— І не бажаю уточнювати, — мовила Катя. — Що я сказала, те й чула.
Катя людина пряма, і ліпше з нею не сперечатися. Лариса й не стала сперечатися, але подумала, що їй щось не подобається ця вискочка Аліса.
А Едуард Петрович спитав:
— А ти легкою атлетикою займалася?
— Не спеціально, — відповіла Аліса. — Просто в школі разом із учнями…
— Ясно, — сказав Едуард. — Завтра після уроків чекаю тебе на стадіоні. Наша школа виступає в районних змаганнях. Не підведеш?
— Не підведе, — відповіла за Алісу Катя.
Зі школи Аліса з Юлькою йшли не кваплячись, Юлька згадала волейбольні епізоди. Вона вже не сердилася на Алісу, що та занадто показує свої майбутні здібності: вважала, що Аліса слушно зробила, допомагаючи своєму класові виграти у цих гордих семикласників.
— Мені тепер хочеться, щоб ти свого Колю чимдовше не знайшла, — мовила Юлька. — Ти для нашого класу знахідка. Може, не будемо поспішати? Тим паче, вони не признаються.
— Не говори дурниць! Миж із тобою не в ляльки граємо.
— То що ж робитимемо, Шерлок Холмс?
Вони вже майже підійшли до будинку. Раптом Аліса схопила Юльку за руку й прошепотіла:
— Мерщій!
Вона втягла її в під’їзд і притислася до стіни.
— Що таке?
— Не витикайся!
По тротуару човгали важкі кроки. Крізь скло дверей вони побачили Веселуна У. Товстун квапився, оглядався, майже біг.
— Він нас бачив, — прошепотіла Аліса. — Але тепер загубив.
Кроки завмерли біля щд’їзду.
— Скоріш сюди! — сказала Юлька. — У цьому під’їзді є чорний хід, у двір.
Вони вискочили в двір, перетнули його, вибігли через ворота в інший провулок і, тільки коли повністю збили пірата зі сліду, зупинилися перевести дух.
— Ну, що ти на це скажеш? — запитала Аліса.
— Ти підозрюєш, що. вони вистежили нас біля школи?
— Сподіваюся, що ні. Але не сьогодні-завтра вистежать. Ти ж забуваєш, що ми маємо справу з дорослими бандитами.
— Так, — зітхнула Юлька, — забуваю. Якось не доводилося раніше стикатися.
— Я б підійшла до цього триклятого Колі, — мовила Аліса, — й пояснила б йому: краще віддай мієлофон, бо якщо до тебе доберуться пірати… але він усе одно не повірить.
— Звичайно, не повірить, — озвалась Юлька. — А раптом повірить?
Боря Мессерер ушиипився було за Колею та Фімою Корольовим, але Коля сказав, що вони йдуть до Фіми робити уроки. Борі була ненависна сама думка про те, щоб робити уроки з доброї волі. І його вмить не стало.
— Посидимо на бульварі, — запропонував Коля.
— Треба поговорити? — спитав Фіма.
— Треба.
Вони сіли на лавку. Коля огледівся, чи не підслуховують їх.
— Ти чого смикаєшся?
— Якби ти знав… — І Коля замовк.
Фіма не міг мовчати довго. До того ж у нього голова була заклопотана подіями останнього дня.
— Як тобі Аліса? Путній товариш, га? — спитав він.
— Отож, — відповів Коля.
— Що?
— Вона мене шукає, — сказав Коля.
— Що-о?
— Шукає.
— Навіщо тебе шукати, якщо ти весь на виду?
— Я опинився в такому становищі, що нікому не розкажеш.
— Та кажи вже, що ти накоїв?
— Я потрапив у жахливу історію.
— Просто зараз сльози потечуть, — мовив Фіма. — Дивитись на тебе сумно. До чого тут Аліса? Вона ж тільки позавчора в наших краях з’явилася.
— Ні, вона раніше з’явилася. Вона спершу в лікарні лежала разом із Грибковою і всіх там. зробила дурнями. Всі повірили, що вона звичайне дівча.
— А вона незвичайна?
— Ти сьогодні хіба в школі не був? Не чув, як вона про Лондон шкварила, ти не звернув уваги, що вона японську мову знає?
— Ну, про японську вона прибрехала.
— Я їй вірю.
— Отже, вона мовний геній, — сказав Фіма. — Але це ще ні про що не говорить.
— А на волейболі ти був? Ти бачив коли-небудь, щор дівчатка так у волейбол грали?
— У справжніх командах далеко краще грають.
— То в справжніх командах, а вона в шкільній. Вона спеціально приїхала, щоб мене знайти.
— То чому ж досі не знайшла?
— Бо вона не знає, що я — це я. Вона мене зблизька не бачила.
— А навіщо ти їй знадобився?
— Бо вона не наша!
— Як не наша? Вона по-російському розмовляє, як ми з тобою.
— Ну й що? Я не це мав на увазі…
— Стривай! — Фіма навіть скочив на лавку. — Вона з іншої планети? Як же я з самого початку не здогадався! Звіоно ж, вона розвідник з іншої планети. Вони зумисне його в дівчинку перевдягай і влаштували у звичайну школу. Вона вивідає всі наші таємниці, й почнеться вторгнення на Землю.
— Зачекай ти зі своїми фантазіями! Ніяка вона не прихідець, а звичайна собі.
— Тоді чого ж ти город городиш?
— А тому, що вона з майбутнього.
— Звідкіля?
— З майбутнього. Вона живе через сто років!
— Слово честі?
— Навіщо я буду тобі брехати? Я її там своїми очима бачив.
— Де?
— У майбутньому, де ж іще.
— Я від тебе збожеволію! — сказав Фіма Корольов. Він аж спітнів од хвилювання, хоч було зовсім не жарко. — А як ти опинився в майбутньому?
