Але цю сцену було перервано, коли вона саме була вповні. В коридорі почувся шум. Два роботи втягли Юдзо, який відчайдушно опирався.
Хазяїн різко обернувся, кілька секунд дивився просто у вічі хлопчикові безоким чорним обличчям і потім сказав:
— Ще один? Де ви його знайшли?
— Він був сам. Ми знайшли його в коридорі.
— Це добре. Розвага буде ще веселішою.
Роботи відпустили хлопчика, і він не втримався на ногах. Поліна підхопила його. Юдзо впізнав Поліну й почав швидко говорити, забувши про те, що довкола стоять роботи:
— Поліно, мій батько тут! Він живий. Я знайшов його олівець. Дивіться, ось він!
— Який батько? — пролунав голос Хазяїна.
— Тобі здалося, Юдзо. Це інший олівець, — мерщій сказала Поліна.
Але Юдзо її не зрозумів.
— Я пізнав батьків олівець…
— На кораблі ще залишилися сторонні! — заревів Хазяїн. — Негайно відшукати. Перевернути весь корабель! Я вас усіх розберу, якщо не знайдете його.
— Дозволь, великий Хазяїне, — мовив один із роботів, роблячи крок уперед. — Я гадаю, що поспішати не треба. Ці істоти відзначаються великою прихильністю один до одного. Чи є сенс шукати те, що важко знайти? Сьогодні ми відведемо їх до крижаного дракона. І не робитимемо з цього таємниць. І тоді його батько прибіжить до нас сам. А ми будемо до цього готові.
— Розумна ідея, достойна мого слуги, — похвалив Хазяїн.
Він попрямував до дверей, але біля дверей зупинився і звернувся до Поліни:
— Готуйтеся до жахливої смерті, жалюгідні шматки протоплазми.
Двері зачинились, але Поліна і Юдзо були не самі. З ними в камері залишився один із роботів, який став біля того місця, де Поліна пробувала випиляти люк.
Поліна відвела хлопчика до купи ганчір’я, сіла й посадила його поруч.
Хлопчик не плакав, хоч був блідий і пригнічений.
— Я зробив кепсько, — промовив він. — Треба було мовчати, але я так зрадів…
— Так, краще було змовчати, — погодилась Поліна. — Тільки тепер пізно через це сумувати. А де інші?
Хлопчик нахилився до Поліни й заходився шепотіти їй на вухо.
Робот зробив крок до них ближче, але нічого не почув, а оскільки в нього не було наказу, що треба робити в такому випадку, то, постоявши трохи, він повернувся до отвору.
Найпевніше тут колись був склад. Від нього залишилися розкриті контейнери, купи пластмасових мішків, порозбивані ящики. Ящик, що правив за стіл, стояв посеред розчищеного простору, і поряд із каганцем було видно миску з кашею та кухоль з водою.
— Ваше щастя, — сказав дідусь, — що ви побігли в цей бік. Інакше я б не зміг вам допомогти.
— Справді-бо, нам пощастило, — згодилась Аліса, прислухаючись до кроків нагорі, що віддалялися. — А ви тут мешкаєте? Чому? Ви ж не робот.
— Надто багато запитань, — усміхнувся дідусь. — Я тут такий же випадковий гість, як і ви… Не з своєї волі.
— Ви, теж зазнали аварії? — спитав Посейдон.
— Так. Я опинився в пастці. Мене перетягли в камеру, де ще були інші люди. Музиканти. Ансамбль “Гучний сміх”. Ми вкупі сиділи там близько тижня й зовсім не знали, що з нами буде. Бачили ми тільки роботів. А потім вони нам сказали, що нас уб’ють. Що нас кинуть у крижану безодню. Ми не знали, що це таке, ми хотіли втекти. Втекти, коли нас поведуть туди. Та пощастило це зробити тільки мені. Відтоді другий місяць я ховаюсь тут.
— А вони? Музиканти? — спитала Аліса.
— їх більше нема, — відповів дідусь.
— Та як же ви тут ховаєтесь? — запитав Посейдон. — Чому вони вас досі не знайшли?
— Цей астероїд дуже великий і старий, — відповів дідусь. — На щастя, тут багато порожніх покинутих приміщень, про які не знає навіть Хазяїн.
— Хто?
— Хазяїн корабля. Це робот. Але на відміну від решти роботів він увесь час тримає зв’язок із кібернетичним мозком корабля, і він — ніби його продовження. Йому підкоряються всі — і роботи, й ашиклеки.
— Даруйте, — сказав Посейдон. — Оскільки ми опинилися тут недавно, трохи більше, як годину тому, то ми ще багато чого не знаємо. І ваші слова для нас не несуть інформації. Скажіть нам, хто такі ашиклеки.
— Я знаю, — вихопилась Аліса. — Це такі людці. Одного ми взяли з собою, але потім відпустили.
— Дівчинка має рацію, — відповів дідусь. — Ашиклеки — це і є космонавти.
— Геть не схожі, — сказала Аліса.
— Алісо, — втрутився Посейдон. — Якщо ти перебиватимеш, то ми два дні тут просидимо, а нам треба діятя.
— Ваша правда, — сказав дідусь. — Часу в нас небагато. Але ми можемо витратити ще кілька хвилин на розповідь… Може, ви голодні? У мене погано з їжею, ось бачите, тільки каша й вода, хочете?
— Ні, спасибі, — подякувала Аліса. — Я не встигла зголодніти, а Посейдон, самі розумієте, не їсть.
— Я зрозумів, що ви робот, — мовив дідусь. — А мені доводиться красти їжу в ашиклеків. Коли все стихне і всі відпочивають, я пробираюсь до казанів і вишкрібаю їх…
— Ну розповідайте, розповідайте, — попрохала Аліса. — Ми просто змучилися від цих страшних таємниць. Як вийшло, що пірати захопили цей астероїд? І чому їх раніше не знайшли?
— Пірати? Це не пірати. Це наші брати по розуму. Гості з космосу. Давайте, я вам дещо покажу.
