Найліпше для Колі було відлежатися у високій траві, поки товстун не вернеться назад і бандити не підуть шукати щастя в іншому місці. Але в Колі була тепер тільки одна думка: швидше дістатися до кабіни часу — і додому, додому, додому…
Полічивши до п’ятдесяти, він підвівся й перебіг до вікна. Товстун міг причаїтися там і чекати. Тому Коля спочатку присів навшпиньки під вікном, прислухаючись, а коли нічого не почув, підвівся й заглянув усередину. Вікно вело в порожню кімнату, де вздовж стіни стояли роботи-прибиральники. Двері в коридор були розчинені. Коля підтягся на руках. Підвіконня діставало йому до підборіддя, і залізти всередину вдалося не зразу: стомлені ноги ковзали по кораловій стіні, руки були в’ялими, як ватні. Раптом позаду пролунав тонкий голос:
— Ага, попався!
І Коля зрозумів, що все загинуло. Худенький бандит почув, як він видирається, і поквапився сюди. І тоді сталося чистісіньке чудо: ноги знайшли якусь опуклість на стіні, руки, мов стальні, підтягли тіло нагору, й Коля відразу ж перевалився через підвіконня всередину. Бандит, правда, встиг учепитися в ногу й тягнув до себе. Коля хвицнувся, й так сильно, що черевик залишився в руці бандита, а сам Коля беркицьнувся на підлогу в кімнаті.
Він одразу ж підхопився і, притримуючи сумку з мієлофоном, кинувся геть із кімнати. Бандит кричав щось і видирався слідом.
Коля біг коридором, шукаючи сходи нагору. Ось і вони. Коля збіг ними і влетів у зал, посеред якого стояв товстун, прислухаючись до шуму.
— Стій! — крикнув він, побачивши Колю.
Та Коля вже вискочив на площадку сходів, пролетів на поверх вище — ось тут у нього й відкрилося друге дихання, — спустився знову вниз іншими сходами й побачив прочинені двері, біля яких на підлозі блищав п’ятак. Це він сам так помітив двері, щоб не заблудитися на зворотному шляху.
Коля влетів у зал, зачинив за собою двері, прошмигнув між приладами й інструментами в задню кімнату — в таку саму, як у сусіда Миколи Миколайовича. Кабіна стояла, як рятувальний човен під бурю.
Коля прислухався. Зокола нічого не чути. Може, погоня втратила слід?
Він глибоко вдихнув і зайшов у будку.
Така сама панель, як і в тій, що стояла в його часі. Тільки підписи під важільцями були інші. Там, у минулому: “Проміжна станція” і “Кінцева станція”. Тут: “Початкова станція” і “Кінцева станція”.
Коля ввімкнув систему і з приємністю почув знайоме гудіння. Машина працювала.
Тепер треба натиснути на важіль “Ввімкн.” А потім? Напевно, все-таки “Початкова станція”. Тільки б його відправили у свій час, а не куди-небудь до Пушкіна або до бронтозаврів!
Колива рука завмерла над пультом.
Він почув, що хтось відчиняє двері в кімнату.
Коля натис на кнопку “Початкова станція” й перевів важілець на “Пуск”.
І відразу ж почав провалюватися в безкінечність, у ніщо, де нема ні початку, ні кінця, ні верху, ні низу — тільки порожнеча, що оберталася.
Коля мчав через час.
Молодий, але товстий і вусатий Алік Борисович, черговий лікар, був найвеселішим чоловіком у лікарні. Можна подумати, що люди попадають сюди для власної втіхи. Ну і, звичайно, для того, щоб послухати, як Алік виловив щуку або як він удає солов’я.
Того дня він прийшов у палату після обіду й сказав нещиро сумним голосом:
— Я не зможу пережита розлуки з вами. Що я тут робитиму?
Юля Грибкова озвалася:
— Скоріше б виписували. А то в нас екскурсія.
Аліса, прізвища якої ніхто не знав, промовчала, ніби її ці слова не стосувалися.
— Як твій колишній апендицит? — спитав Юлю Алік Борисович.
— Уранці трохи боліло, — відповіла Юля.
— Я ж обіцяв, що через тиждень забудеш.
Юля хотіла йому відповісти, що, напевно, йому самому ніколи не вирізали апендициту й він не знає, що це таке, але сперечатися не стала.
— А як наші справи, Алісо батьківно? — поцікавився Алік.
— Добре.
— Що-небудь новеньке нам розкажеш?
— Ні.
