Барт підвівся в уважно оглянув улоговину. Ось одна чорна пляма, а там іще одна. Коли гарненько пошукати, то тут можна знайти з десяток трупів симбіотів. І всі вони будуть без еволюційних скриньок. Це так само точно, як те, що не всім пощастило зіштовхнути робота в провалля, і що десь близько за скелею, можливо, ось за цією, з іржавими патьоками, розпростерся людський скелет. Білосніжний, відшліфований сонцем і дощами, він лежить, кісточками пальців вчепившись у тріщину між камінням, і вже не хоче пити. І їсти. А поруч стоять кілька новісіньких банок. З останньої партії...
Барт здригнувся. З улоговини долинув чийсь крик. Він прислухався.
- Та-а-ту! - знову крик.
Він кинувся до урвища. Внизу, на осипу, радісно підстрибував хлопчик, вимахував руками і дзвінко гукав.
- Джіммі... - з лагідною недовірою прошепотів Барт і одразу ж заволав: - Я миттю!
Десь у глибинах пролунав застережливий голос. Та Барт уже спалахнув збудженням. З вистрибом кинутися вниз, по-дитячому пустотливо, піддаючись, борюкатися, наввипередки мчати до озера, пірнати, грати у квача до посиніння, згодом влягтися на гарячому піску...
- Я зараз, Джіммі!!! - махнув він рукою і, повернувшись, ухопив банку з чорною ікрою. - Я ж ніколи ще... - затнувся і глянув на банку. - Хай тобі всячина! Це ж треба...
Банка полетіла геть, а він побіг униз, ризикуючи скрутити собі в’язи...
Вдень.
І вночі.
У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежини, протоптаної в прибережних скелях, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.
Дві години - коло.
Вісім кілометрів - коло.
Десять тисяч кроків.
Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Томатний сік хлюпав із скляних, пластмасові вибухали пивом чи молоком, із бляшаних, іржавих і новісіньких, летіли бризки консервованих фруктів, чвакала тушкована яловичина і фарш зі свинини, пирскали різноколірні желе. Коли під ногами траплялась велика бляшана банка з чорною ікрою, десь у підсвідомості зринало: “А я таки ще ніколи в житті не куштував чорної ікри...” Він наступав на банку - вона стріляла блискучими глейкими горошинками - і крокував далі.
Дві години - коло.
Вісім кілометрів - коло.
Десять тисяч кроків.
У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.
Вдень.
І вночі.
© ПРИГОДИ. ПОДОРОЖІ. ФАНТАСТИКА - 87. - К.: Молодь, 1987. - 248 с. - (Компас).
© АНІСІМОВ М. Ю. Пульс безконечності / ЗАБІРКО В. С. Теплий сніг / ФІЛІМОНОВ О. Є. Ілюзіон: Фантастичні повісті та оповідання. - К.: Молодь, 1988. - 304 с. - (Компас).
