…у неї було порушене диханя у клітинах. Просто увесь вільний час вона перебувала десь поблизу Юпітера, залишаючись ногами на Землі. Там, вона, казала, живуть янголи із чорними крилами.Їхні крила були чорними, бо коли янголи літали поблизу сонця, на крильця сідала кіптява. Санта Марія дивилася на них та посміхалася. А потім поверталася на Землю…
We think the same things at the same time.
(Thom Yorke, Harrowdown Hill[1])
– У тебе красиві силіконові імплантати.
„Що, бля?” – це були перші думки, які прийшли мені у голову. І тільки після того я обернулася, щоб подивитися на ту людину яка сказала це.
Позаду мене стояла дівчина. Я вже була думала бити прямісінько у пику, але вчасно схаменулася.
Через кілька хвилин виявилася, що вона казала про мої силіконові вставки у портфелі.
Лежати на підлозі та доторкатися до предметів, які мене оточують. Головне – це не те, що ти робиш, а те, як ти робиш це. Мені подобаються речі на дотик. Мені байдуже які вони на вигляд. Хоча я ніколи не відрізнялася правильністю моїх відчуттів, які спрямовують тілесні сенсори з усього тіла.
Коді сидить у кріслі та читає українські народні казки. Читає українські книжки російською, бо мовою оригіналу у тому жлобському ТЦ на Бессарабській площі [3] не знайшлося. Вона сказала, щоб я не переймалася. Вона каже, що знає російську навіть краще за українську.
Я не переймаюся, я гидуюся. Зімбабве – також Росія…
Йду до туалету й тихо плачу. Хоча, ні. Я не плачу. Я пісяю.
І тільки через кілька хвилин я поклала собі до рота жувальну гумка із смаком кавуна, щоб заїсти димну суміш тютюну-цибулі-тіста-картоплі-вареників. Мабуть погано я їх зварила, тому що із кожним рухом щелепи до горла підкочується нудота. Через кілька хвилин випльовую жуйку та повільно перелажу на ліжко.
Коді якось дивно на мене дивиться. Їй не подобається, коли люди довго мовчать. Я ж мовчала дуже довго: коли ходила по квартирі; коли їла. З рота вилазило дуже мало слів.
Байдуже…
Проте я вмію так красномовно мовчати!
Якось так сумно. Після невдалих спроб знайти диск Тома Йорка, чи принаймні М‘юз на худий кінець.
Гімно. Буду спати…
Дивно, але з нашої зустрічі з Коді пройшло менше двох діб, а вона вже живе у мене. Каже, що тимчасово. Поки не поїде до Кракова. Я намагалася зрозуміти, коли вона це зробить, але нічого не дізналася. Як й не змогла зрозуміти, що вона, дитина скандинавських гір, забула в Україні. Просто запитання не були задані мною й роз‘яснені нею. Я знала тільки дві речі про неї: вона тільки недавно повернулася з Московії, де провела півтора місяці.
А що, я не скаржуся: вона готує їсти, прибирає, ще й ходить у крамницю. З кожним днем нам ставало веселіше, ми починали розмовляти (о, Боже! Невже?)
Я не їм м‘яса. Коли вона дізналася, то була здивована. Клала білок до борщу у вигляді квасолі та парила сою у великій каструлі. Її задовольняло усе. Коді ніколи не скаржилася та не злилася. Вона не показувала жодних емоцій та ніколи не виказувала себе. Не заважала, коли я працювала. Вона навіть слухала українську музику.
Здавалося б: no problems – але це починало дратувати.
Зранку я прокинулася із дурним сном у голові. Мені снився київський метрополітен і чомусь одна однокласниця, яку я бачила рідше інших із часу випуску.
Мені наснилося, що ми граємо у собачку морквою із двома биками. Коли біготня кінчалася ми відносили морквину до продавця газет.
Після трьох виграшів ми вийшли з метрополітену й зразу опинилися у засніженому Львові. Біля виходу сиділи люди на асфальті у колі та розмовляли.
Я сів у коло поміж Юлею Міщенко та Поваляєвою. Тут хтось каже: „Дорогі телеглядачі. Останнім часом трапилося дуже багато цікавого. Навіть хтось спробував жити віртуально. Розповіси, Вія?” – і дивиться на мене якось так зіщурливо. Я підводжуся та йду проводжати Міщенко додому.
По дорозі вона каже, що народилася на коляду, і, що саме зараз у її католицькій церкві відмічають це свято. Ми підходимо до красивого псевдоготичного собору, у дворі якого стоять ельфійки Санти Клауса, одягнуті у новорічні червоні капелюшки.
Каже: „Дякую, що провела. Маю йти за святковий стіл. Може ще якось стрінемося.”
Я повертаюся та йду, дістаючи цигарку. Але та невдовзі ламається. Проходжу поміж сміттєвих баків та дістаю іншу.
Як тільки хочу запхати останню до рота, два двірника кажуть мені: „Маладой чєловєк! У нас не можна палити. Підійдіть сюди й ми вам розповімо, де можна.
Я, як остання дурепа, підходжу.
Дві бабці щось довго й усєрдно розповідають. А я питаюся: „А чому це не можна палити?”
Вони якось зразу тупіють на очах та показують пальцем на двох кудлатих хлопців, але ті також не знають чому.
Тоді звідкись з‘являється священик та каже: „Я сєйчас што-то скажу, а ти запомні!”.
Я дивлюся на нього та кажу: „А чому російською?”
„Ну, добре, – продовжує він, – я зараз тебе відпущу і нікому нічого не скажу. Але ти запам‘ятай: не дивися нічого про Євросоюз! Не дивитися Euronews! Навіть 1+1 не дивись!!!”
Я прокидаюся…
Полночний брєд тєрзаєт душу мнє апять…
Після кількох тижнів страшних дощів з неба почало сяяти сонце.
