Одну жахливу мить тятива трималась, а тоді розійшлась. Лук у мене в руці смикнувся, сіпнувши поранене передпліччя, а тоді вилетів із неї. З-за гребеня долинули крики болю та страху, і я зрозумів, що принаймні частково досяг успіху. Залишалося сподіватися, що розітнулися всі п’ять тятив, тож нам доведеться розбиратися лише з одним-двома лучниками.
Однак, щойно лук вирвався з моєї руки, я відчув, як у мене проникає холод. Не лише в руки, а в усе тіло: живіт, груди, горло. Я знав, що не можу покладатися лише на силу своєї руки, одночасно розбираючись із п’ятьма тятивами. Тому скористався єдиним вогнем, який завжди лишається при арканістові: жаром власної крові. Ще трохи — і мене здолав би озноб зв’язувача. Не знайшовши способу зігрітись, я поринув би в шок, тоді переохолодився б, а далі — помер би.
Я випав із Кам’яного Серця й дозволив частинам свого розуму зібратися докупи, ще трохи потерпаючи від спантеличення. Змерзлий, мокрий і з запамороченням, я поліз назад, на вершину гребеня. Дощ холодив шкіру, наче сльота.
Я побачив лише одного лучника. На жаль, той зберіг здоровий глузд і, щойно моє лице показалося над гребенем, натягнув тятиву й відпустив стрілу одним плавним рухом.
Мене врятував порив вітру. Стріла лучника різко викресала жовті іскри з оголеного каменю менш ніж за два фути від моєї голови. Дощ періщив мені по обличчю, а небо охопило павутиння блискавки. Я знову сховався, опустившись, і в безтямній люті заходився знов і знов штрикати тіло дозорця.
Урешті я влучив у пряжку, і клинок зламався. Важко дихаючи, я кинув зламаний ніж. Опритомнів під звуки безнадійних молитов Мартена. Кінцівки в мене були холодні, наче свинець, важкі й незграбні.
Навіть гірше: я відчував, як мене охоплює оторопіла млявість переохолодження. Я зрозумів, що не тремчу, і знав, що це — кепський знак. Я був мокрющий і не мав доступу до вогню поблизу.
Небо знову пронизала блискавка. Мені сяйнула думка. Я страхітливо засміявся.
Я зазирнув за вершину гребеня і з задоволенням помітив, що жодного лучника не видно. Однак ватажок різко віддавав нові накази, і я не сумнівався, що там знайдуться нові луки чи хтось замінить тятиву. Навіть гірше: можливо, вони просто покинуть свій прихисток і здолають нас числом. У них іще стояла на ногах не менш як дюжина бійців.
Мартен досі лежав на березі й молився.
— Тейлу, якого вогонь не зміг убити, гляди мене у вогні.
Я копнув його.
— Трясця твоїй матері, вставай уже, бо інакше смерть усім нам.
Він припинив молитись і підвів погляд. Я прокричав щось незрозуміле й нахилився, щоб потягнути його вгору за комір сорочки. Сильно трусонув Мартена і другою рукою пхнув йому лук, не знаючи, як ця зброя там опинилася.
Знову блимнула блискавка, показуючи мені те, що бачив Мартен. Мої руки були у крові дозорця. Через сильний дощ вона заструменіла й потекла, але не змилася. В нетривалому сліпучому світлі кров здавалася чорною.
Мартен отеретіло взявся за лук.
— Стріляй у дерево! — перекрикнув я грім. Мартен витріщився на мене як на божевільного. — Стріляй!
Напевно, щось у виразі мого обличчя таки його переконало, та його стріли розсипались, і він знову забурмотів собі під носа, шукаючи якусь стрілу на мулистому березі:
— Тейлу, який притис Енканіса до колеса, гляди мене в пітьмі.
Після тривалого пошуку він знайшов стрілу й незграбно приклав її, попри дрож у руках, до тятиви, не припиняючи молитись. Я знову зосередився на таборі. Ватажок уже знову верховодив бійцями. Я бачив, як його вуста викрикують накази, та не чув нічого, крім тремтливого голосу Мартена:
Тейлу, чиї очі все бачать,
Гляди мене.
Раптом ватажок зупинився і схилив голову набік. Заціпенів, неначе щось наслухаючи. Мартен продовжував молитися:
Тейлу, сину самого себе,
Гляди мене.
Ватажок бандитів хутко поглянув ліворуч і праворуч, неначе почув щось таке, що його збентежило. Знову схилив голову набік.
— Він тебе чує! — несамовито закричав я Мартенові. — Стріляй! Він їх до чогось готує!
Мартен прицілився в дерево посередині табору. По ньому хльостав вітер, а він продовжував молитися.
Тейлу, який був Мендою, який був тобою,
Гляди мене в ім’я Менди,
В ім’я Періалі,
В ім’я Ордала,
В ім’я Андана,
Гляди мене.
Ватажок повернув голову, неначе шукаючи щось у небі. Щось у цьому його порусі видавалося страшенно знайомим, але що сильніше мене охоплював озноб зв’язувача, то каламутнішими ставали мої думки. Ватажок бандитів повернувся й помчав до намету, а тоді зник усередині.
— Стріляй у дерево! — заволав я.
Мартен випустив стрілу, і я побачив, як вона міцно встромилася в стовбур величезного дуба, що бовванів посередині бандитського табору. Я заходився гарячково шукати в багнюці котрусь зі стріл, які розгубив Мартен, і засміявся з власних планів. Можливо, не вийде нічого. А може, я загину. Вже саме ковзання… Проте це не мало значення. Мені вже й так світила смерть, якби я не знайшов способу зігрітися й висушитися. Невдовзі до мене мав прийти шок. А може, й уже прийшов.
