Урешті з-поміж темних дерев вийшов іще один чоловік, який обережно переступив через стовбур упалого дерева неподалік. Він був змоклий, можливо, навіть до нитки, і його темне волосся прилипло до голови. Солдати, побачивши його, здійняли пляшки й завзято з ним привіталися.
— Не знав, чи доберешся ти, — сказав білявий солдат. — Нічка хрінова. Але ти по справедливості маєш дістати третину.
— Ти наскрізь промокнув, — зауважив бородатий і підняв тонку жовту пляшку. — Посмокчи оцього. Це щось фруктове, але б’є в голову, наче поні копитом.
— Твоя штука — якась дівчача сеча, — заявив білявий і продемонстрував свою. — Ось. Оце справді чоловічий напій.
Третій чоловік дивився то туди, то сюди, неначе не міг визначитись. Урешті підняв один палець і почав наспівувати, показуючи то на одну пляшку, то на другу.
Клен і клин.
Як хочеш, на!
Жар і попіл.
Бузина.
Насамкінець він показав на жовту пляшку, а тоді взяв її за горло й підніс до губ. Добряче, поволі випив із неї, безшумно ворушачи горлом.
— Чуєш, — озвався бородатий солдат, — залиш хоч трішки!
Баст опустив пляшку та облизав губи. Сухо, невесело реготнув.
— Ти взяв ту пляшку, яку треба, — мовив він. — Це бузина.
— Ти геть не такий говіркий, як був уранці, — зауважив білявий і схилив голову набік. — У тебе такий вигляд, ніби в тебе собака здох. Усе гаразд?
— Ні, — відповів Баст. — Усе негаразд.
— Якщо до нього дійшло, ми в тому не винуваті, — швидко сказав білявий. — Ми трохи почекали, коли ти пішов, як ти і сказав. Тіки ми вже просиділи кілька годин. Думали, що ти ніколи не підеш.
— Трясця, — промовив, роздратувавшись, бородань. — Він знає? Витурив тебе?
Баст хитнув головою та знову перехилив пляшку.
— Тоді тобі нема на що жалітися, — блондин, насупившись, потер собі скроню. — Той дурбелик мені ґулю набив — чи, може, дві.
— Йому за це дісталося, ще й із лишком, — бородатий солдат усміхнувся, потираючи кісточки пальців великим пальцем. — Завтра кров’ю сцятиме.
— То, виходить, усе добре, — по-філософськи зауважив білявий солдат і захитався, надміру драматично змахнувши своєю пляшкою. — Ти зміг попрацювати кулаками. Я зміг випити дечого гарного. І всі ми добре заробили. Усі щасливі. Усі отримують те, чого хотіли найбільше.
— Я не отримав того, чого хотів, — беземоційно сказав Баст.
— Поки що, — уточнив бородань, сягнув у кишеню й витягнув гаманець. Коли підкинув його на долоні, той важко задзеленчав. — Припини боятися вогню, і ми це поділимо.
Баст оглянув коло світла, яке відкидало багаття, і навіть не спробував сісти. А тоді знову почав наспівувати, показуючи навмання на різні речі: камінь неподалік, колоду, сокиру…
Пар і пари.
Ясен, дуб.
Дій без жару.
Дим від груб.
Наостанок він показав на вогонь. Наблизився до нього, низько нагнувся й витягнув гілку, довшу за свою руку. Другий кінець гілки перетворився на розпечену вуглинку.
— Трясця, та ти п’яніший за мене, — реготнув бородатий солдат. — Я не це мав на увазі, коли сказав «припини боятися вогню».
Білявий аж покотився зі сміху.
Баст поглянув згори вниз на обох чоловіків. За мить засміявся й він. Сміх вийшов жахливим, нерівним і безрадісним. Цей сміх був не людським.
— Чуєш, — різко урвав його бородань, уже не такий веселий, — що з тобою таке?
Знову пішов дощ, і порив вітру бризнув Бастові в обличчя важкими краплями. Очі в нього були темні й зосереджені. Знову повіяв вітер, і кінець гілки спалахнув яскравим жовтогарячим сяйвом.
Описуючи розпеченою вуглинкою сяйливу дугу в повітрі, Баст заходився показувати нею то на одного чоловіка, то на другого й наспівувати:
Зерна. Жорна.
Древо й камінь.
Вітер, води.
Бешкет п’яний.
Закінчив Баст, показуючи підпаленою гілкою на бороданя. У світлі від вогню його зуби здавалися червоними. Його обличчя було аж ніяк не усміхненим.
Знову настала ніч. У шинку «Путь-камінь» запала тиша, і це була тиша в трьох частинах.
Найочевиднішою частиною була порожня лунка тиша від того, чого не вистачало. Якби невпинно йшов дощ, він вистукував би по даху, заливав би піддашки й поволі змив би тишу в море. Якби в ліжках шинку лежали закохані, вони зітхали б, стогнали б і обернули б тишу навтіки від сорому. Якби була музика… але ні, звісно, ніякої музики не було. Власне, нічого з цього там не було, а тому тиша залишалася.
За стінами «Путь-каменя» з-поміж дерев долинали ледь чутні звуки гуляння десь удалині. Гра на скрипці. Голоси. Тупання черевиків і плескання в долоні. Але звук був тонкий, як нитка, і зміна напрямку вітру розірвала його, тож зосталися лише шурхіт листя й щось дуже схоже на далекий крик сови. Це також затихло, не зоставивши по собі нічого, крім другої тиші, яка чекала, наче нескінченно затриманий подих.
