Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи. Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам'яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi.
Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий дим.
Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiли зброя й одежа; складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам'яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.
Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неї - череп'янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев'янi кадоби, ночви, миски.
Нарештi полум'я освiтило й куточки хижi; в одному з яких - за вогнищем - стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев'янi постатi Перуна й Волоса, невеличкої бронзової, вкритої прозеленню Роженицi - фiгурки голої, iз складеними на животi руками жiнки.
У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв - спали.
Ант зняв iз стiни лук i тул* (*Тул - колчан для стрiл.), поклав їх бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб.
У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним - його жона Вiста.
- Що, отче? - запитав, протираючи очi, Микула. - На лови збираєшся?
- Чув нинi нiччю рик, - вiдповiв Ант. - Пiду поникаю...
- То, може, пiшли би оба?
- Нi, Микуло, - заперечив Ант. - На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс.
- Гаразд, отче, - згодився Микула. - Ми пiдемо до лiсу.
