Світло між двох океанів полностью

— Ми були такою щасливою сім’єю. Тоді, коли поліція прибула на острів, — коли я почула, що зробив Том, — нічого не здавалося безпечним. Ніде не було безпечно. Навіть я не була безпечною. Я була настільки скривджена, настільки сердита… і налякана. Нічого не мало сенсу з того моменту, як поліцейський сказав мені про брязкальце. — Ізабель поглянула на нього. — Що я зробила? — Питання не було риторичним. Вона шукала дзеркало, річ, яка покаже їй те, що не могла побачити сама.

— Не можу сказати, ніби мене якось обходить те, що ви тепер збираєтеся робити.

— Немає нічого, що я можу зробити. Усе зруйновано. Більше ні в чому немає сенсу.

— Той чоловік вас кохає, ви знаєте. Це повинно чогось вартувати.

— А як щодо Люсі? Вона моя донька, Ральфе. — Ізабель шукала спосіб пояснити. — Ви можете уявити собі, що Гільду просять віддати одне з її дітей?

— Це не віддавання. Це повертання, Ізабель.

— Але хіба Люсі не була дана нам? Хіба не про це просив нас Господь?

— Можливо, Він просив вас наглянути за нею. І ви це зробили. І можливо, Він просить вас тепер дозволити ще комусь зробити це. — Ральф швидко вдихнув, відчуваючи нестачу повітря. — Чорт, я не священик. Що я знаю про Бога? Але мені таки відомо, що є чоловік, який віддасть усе, — усе! — щоб захистити вас. Ви думаєте, це правильно?

— Однак ви бачили, що трапилося вчора. Ви знаєте, якою відчайдушною є Люсі. Я їй потрібна. Як мені це пояснити їй? Неможливо очікувати від неї розуміння, не в її віці.

— Деколи життя виявляється важким, Ізабель. Деколи воно просто ранить наскрізь. А іноді, коли думаєш, що найгірше вже позаду, воно повертається і ранить ще раз.

— Я думала, воно зробило зі мною все, що могло, багато років тому.

— Якщо ти вважаєш, ніби зараз усе погано, то все буде набагато гірше, коли не виступиш на захист Тома. Це серйозно, Ізабель. Люсі маленька. У неї є люди, які хочуть про неї дбати і забезпечити їй гідне життя. У Тома немає нікого. Я ніколи не бачив людини, яка заслуговує на страждання менше, ніж Том Шерборн. — Під пильним поглядом святих і янголів Ральф продовжував: — Бозна, що там сталося між вами двома. Була брехня на брехні, кожна з найкращими намірами. Але все зайшло надто далеко. Усе, що ви зробили, щоб допомогти Люсі, зашкодило комусь іншому. Боже мій, звичайно, я розумію, як вам важко! Але той Спреґґ — паскуда, і він зробить, що задумав. Том — твій чоловік. У горі і в радості, у хворобі чи в здоров’ї. Хіба що ти хочеш побачити його у в’язниці чи… — Він не зміг закінчити фрази. — Я думаю, це твій останній шанс.

— Куди ти збираєшся? — запитала Віолетта через годину, стривожена станом доньки. — Ти щойно прийшла.

— Я йду, ма. Мені треба щось зробити.

— Але на вулиці ллє наче з відра. Принаймні зачекай, поки перестане. — Вона вказала на стос одягу на підлозі поряд з нею. — Я вирішила переглянути деякі речі хлопців. Дещо з їхніх старих сорочок, черевиків — вони можуть комусь знадобитися. Я подумала, їх можна віддати до церкви. — Голос Віолетти затремтів. — Було б гарно, якби ти склала б мені компанію, поки я їх перебиратиму.

— Я маю піти в поліційний відділок, зараз.

— З якого дива?

Ізабель поглянула на матір, на якусь мить майже наважилась їй розповісти. Але сказала:

— Мені вкрай потрібно побачити пана Накі. Я повернуся пізніше, — гукнула вона позаду Віолетти, спускаючись коридором до вхідних дверей.

Відчинивши двері, Ізабель завмерла, бо побачила силует людини, яка збиралася подзвонити у дзвоник. Промоклою від дощу жінкою була Ханна Ронфельдт. Ізабель застигла, їй відібрало мову.

Стоячи на порозі, Ханна говорила швидко, не зводячи очей із троянд у вазі на столику позаду Ізабель, боячись, що коли вона гляне прямо на неї, то передумає.

— Я прийшла дещо сказати. Тільки скажу і йду. Не питайте у мене нічого, будь ласка! — Вона згадала обітницю, що дала Богу декілька годин тому: як тут відрікатися. Ханна зітхнула і продовжила:

— Минулої ночі з Ґрейс могло трапитися будь-що. Вона так відчайдушно прагнула побачити вас. Дякувати Господу, що її знайшли до того, як вона потрапила в біду. — Ханна поглянула вгору. — Ви можете собі уявити, як це? Бачити, як донька, котру ти зачала і виносила, донька, яку народила і годувала грудьми, називає когось іншого своєю мамою? — Жінка поглянула вбік. — Але мені треба прийняти це, попри біль. Я не можу поставити своє щастя вище за її. Дитина, яку я мала, Ґрейс, не повернеться. Тепер я це розумію. Усе просто: вона може жити без мене, навіть якщо я не можу жити без неї. Я не повинна карати її за те, що трапилося. І я не повинна карати вас за гріх вашого чоловіка.

Ізабель почала протестувати, але Ханна перебила її. Знову зосередивши погляд на трояндах, жінка сказала:

— Я дуже добре знала Френка. А Ґрейс я майже не знаю. — Вона поглянула в очі Ізабель. — Ґрейс любить вас. Мабуть, вона належить вам. — З великим зусиллям жінка вимовила наступні слова: — Але мені треба знати, що запанує справедливість. Якщо ви зараз мені присягнетеся, що все це зробив ваш чоловік, — присягнетеся життям, — тоді я дозволю Ґрейс жити з вами.