— Не втрачай глузд. Ти ж бачиш, я не такий шмаркач, щоб залишити тебе тут. Ти одразу ж подзвониш своїм друзям от із цього телефона! А! — Він побачив, як спав з лиця інший. — От бачиш, у тебе все схоплено. Ні, сер, ви поїдете зі мною. Це твоя спальня по сусідству? Іди туди. Ми з Малюком Віллі підемо слідом. Надягни тепле пальто, так буде слушно. Хутряна оторочка? Оце так соціаліст! Що ж, ми готові. Ідемо вниз і надвір крізь вестибюль, туди, де чекає моє авто. І не забувай, кожен дюйм твого тіла в мене на мушці. Так само добре я можу стрелити і з кишені пальта. Одне слово, навіть погляд на когось із тих лакеїв у лівреях, і в канцелярії вогню та сірки з’явиться новеньке обличчя!
Разом вони спустилися сходами й вийшли до автівки, що чекала на них. Росіянина тіпало від гніву, їх оточували працівники готелю. З його губ мало не зірвався крик, але в останню мить рішучість йому відмовила. Цей американець був людиною слова.
Коли вони наблизилися до автівки, Джуліус зітхнув з полегшенням — зону небезпеки було пройдено. Страх успішно загіпнотизував чоловіка поряд із ним.
— Сідай, — наказав він. А тоді помітив його косий погляд. — Ні, шофер тобі не допоможе. Моряк. Був на субмарині в Росії, коли вибухнула революція. Його брата вбили ваші. Джордже!
— Так, сер? — шофер озирнувся.
— Цей джентльмен — російський більшовик. Ми не хочемо його пристрелити, але це може стати необхідним. Розумієш?
— Цілком, сер.
— Я хочу поїхати до Гейтхауза в Кенті. Знаєш дорогу?
— Так, сер, це близько півтори години їзди.
— Встигни за годину. Я поспішаю.
— Зроблю все можливе, сер.
Машина рвонула вперед крізь транспортний потік.
Джуліус зручно влаштувався поряд зі своєю жертвою. Він тримав руку в кишені пальта, але поводився максимально чемно.
— Колись я пристрелив одного в Аризоні... — весело почав він.
Під кінець годинної поїздки нещасний Краме-нін був ні живий ні мертвий. За історією про чоловіка з Аризони послідував «хуліган з Фріско» і «епізод у Скелястих горах». Стиль оповідання Джуліуса був якщо й не точним у деталях, то мальовничим!
Пригальмувавши, водій кинув через плече, що вони саме в’їжджають до Гейтхауза. Джуліус наказав росіянину вказувати дорогу. План полягав у тому, щоб під’їхати впритул до будинку. Там Краменін мав спитати двох дівчат. Джуліус пояснив йому, що Малюк Віллі не потерпить провалу. На той час Краменін був наче глина в його руках. Шалений темп, який вони взяли, досі відбирав у нього мужність. Він очікував смерті за кожним рогом.
Машина в’їхала на під’їзну дорогу й зупинилася перед ґанком. Шофер озирнувся, чекаючи на накази.
— Спочатку розверни машину, Джордже. Потім подзвони у дзвінок і повертайся на місце. Не глуши двигун і будь готовий за моїм словом тікати як чорт.
— Гаразд, сер.
Парадні двері відчинив дворецький. Краменін відчув, як йому в ребра впирається дуло револьвера.
— Уперед, — прошипів Джуліус. — І будь обережний.
Росіянин підкорився. Його губи були білі, а голос лунав не дуже твердо:
— Це я... Краменін! Негайно приведіть сюди дівчину! Не можна гаяти час!
Сходами спустився Віттінґтон. Він скрикнув від подиву, побачивши гостя.
— Ви! Що сталося? Ви ж знаєте план...
Краменін перервав його, скориставшись словами, які посіяли так багато зайвої паніки:
— Нас зрадили! Забудьте про плани. Треба рятувати власну шкуру. Дівчину! Негайно! Це наш єдиний шанс.
Віттінґтон завагався, але лише на мить.
— У вас накази — від нього?
— Звісно! Чому б іще я тут був? Мерщій! Не можна гаяти часу. Інша мала дурепа нехай теж виходить.
Віттінґтон розвернувся й побіг назад у дім. Потяглися нестерпні хвилини. А тоді на сходах з’явилися дві фігури, поспіхом закутані в накидки, яких гнали до машини. Нижча з дівчат намагалась опиратися, і Віттінґтон безцеремонно заштовхав її в автівку. Джуліус нахилився вперед, і при цьому світло з відчинених дверей освітлило його обличчя. Інший чоловік на сходах позаду Віттінґтона ошелешено скрикнув. Прикриттю настав кінець.
— Рушай, Джордже, — крикнув Джуліус.
Шофер витиснув зчеплення, і машина рвонула з місця.
Чоловік на сходах вилаявся. Його рука сунулася в кишеню. Промайнув спалах і постріл. Куля пройшла лише в дюймі від вищої дівчини.
— Пригніть голову, Джейн, — крикнув Джуліус. — Ляжте на підлогу автівки.
Він різко штовхнув її вперед, а потім встав, ретельно прицілився й вистрілив.
— Влучили в нього? — нетерпляче скрикнула Таппенс.
— Звісно, — відповів Джуліус. — Та він не вбитий. Таких скунсів одразу не вб’єш. Ви в порядку, Таппенс?
— Звісно. Де Томмі? І хто це? — Вона вказала на Краменіна, якого тіпало.
— Томмі подався до Аргентини. Певно, вирішив, що ви впокоїлися. Рівніше крізь ворота, Джордже! Ось так. Їм знадобиться щонайменше п’ять хвилин, щоб кинутися слідом за нами. Мабуть, скористаються телефоном, тож стережися пасток навколо — і не їдь прямим маршрутом. Питаєте, хто це, Таппенс? Дозвольте відрекомендувати месьє Краменіна. Я переконав його здійснити оздоровчу поїздку.
Росіянин залишився мовчазним, досі жовтий від страху.
— Але чому вони нас відпустили? — підозріливо спитала Таппенс.
