«Саме так, — подумала Ніна. — Я весь час сиділа в класі, нічого не бачила й не чула. Маю намір цього дотримуватися».
— Боже, за що?
— Довга історія, — буркнула вона, не в змозі відігнати образ скривавленої білявки.
«Якщо та дівчина виживе, присягаюся, ніколи не пробуватиму творити жодні чари», — подумала вона, навіть не розуміючи, до кого звертається.
Учні сідали рядами на підлозі. Ніна знайшла собі місце неподалік вікна й розвернулася до нього. Дерева ззовні заспокоювали її, крім того, нарешті припинило дощити. Схоже, вона скористалася силою буквально останньої миті.
— Не розмовляти! — кричав директор. — Якщо когось із вас поранено, прошу піти із пані Конецпольською. Іншим — зберігати тишу!
— Ти чула ту пісню? — Агнешка схилилася до вуха Ніни. — Знаєш, що то було?
— Ні.
— Американська музика чорних[6]. Файна, еге ж?
— Файна, — погодилася Ніна.
Якийсь час розмірковувала, чи не вдати, наче їй зле (а насправді — трохи було), а тоді втекти додому, але вирішила, що це нерозумна ідея. Вона й так уже сьогодні звернула на себе увагу, тож краще розчинитися в натовпі. Крім того, ВОНИ знайшли б її навіть вдома, бо це не було для НИХ проблемою.
— Ми довідаємося, хто за це відповідальний! — кричав директор, не пояснюючи, чи мова про стіну, чи про музику. — Не думайте, що винному вдасться відбрехатися!
Почалися розпитування: хто що бачив, де був під час випадку. Хлопець із молодших класів жалівся, що болить живіт, старші учні намагалися жартувати, але директор швиденько змусив їх замовкнути. Ніна пошукала поглядом Марека та Ярека — вони із задоволеними обличчями стояли під драбиною. Хвилину чи дві відчувала спокусу підвестися і розповісти про все, бо вони на те заслуговували (хоча музичний смак у них був непоганий). Утім, задавила злість — урешті-решт, у неї не було потреби привертати до себе увагу.
До зали увійшла пані Шмуц, вручила директору складений навпіл папірець. Чоловік обвів поглядом зал.
— Просимо вийти… — зазирнув у папірець. Ніна завмерла, — Лукаша Вольського.
До виходу почав проштовхуватися малий хлопець. Ніна полегшено зітхнула.
— І Яніну Панкович.
— Без істерик, — Сова стиснула її плече. — Не люблю підлітків в істериці.
Перед школою стояла «полуторка», за кермом сидів поручник Лис, ззаду з-під брезенту визирав приголомшений Лукаш.
— Я не сяду в цю машину!
Ніна в розпачі поглянула на пані Шмуц, милу вчительку, із якою вона стільки годин розмовляла про красу прози Жуля Верна, Александра Дюма й Віктора Гюго і яка тепер дивилася на дівчину стурбовано та, здається, неабияк здивовано. Чи вона нічого не розуміє? Лис і Сова, ці дурнуваті вигадані прізвища, загадки про якусь хату в лісі… Чи вона не бачить, до чого все йде?
— Нічого з тобою не станеться, Ніно, — нетерпляче сказала жінка. — У тебе й справді немає причин для істерики. Повернешся додому через кілька днів.
— Я не можу нікуди їхати без дозволу батьків! — дівчина спробувала скористатися аргументом, що мав би переконати пані Шмуц, але вчителька лише зазирнула до кузова й витягла звідти валізку. Валізку Ніни.
— Твоя мама про все знає, спакувала тобі речі. Поручник Лис говорив із нею. Прошу, не ускладнюй справу.
Ніна гидливо подумала про Лиса, який заворожує її матір, як раніше заворожував пані Шмуц. Що він їй сказав? Що дочка буде в безпеці, що повернеться додому раніше, ніж пані Панкевич встигне озирнутися? Бо навряд чи він згадував про виривання нігтів…
— Сідай, — підганяла пані Сова.
Ніна притулилася до вчительки, а та, трохи здивована, обійняла її. Дівчина нечасто вдавалася до такого.
— Не дозволяйте їм, прошу, — прошепотіла Ніна. — Ви ж знаєте, хто вони такі…
Пані Шмуц відсунула її.
— Із тобою нічого не станеться, — повторила вона вже з явною нетерплячкою.
Сержант Сова підштовхнула дівчину, і Ніна опинилася в машині.
Позаду в «полуторці» сиділа ще одна особа, яку Ніна не помітила раніше. Це був солдат із автоматом на колінах, молодий, років, може, сімнадцяти чи вісімнадцяти. Він не озвався ані словом, тільки рухом голови вказав їй, де саме всістися.
Дівчина кинула ранець і зайняла місце поряд із валізкою, яку спакувала мати. Машина рушила. Крізь вікно Ніна бачила, як знайомі вулиці залишаються позаду. Вони їхали на північний схід, у бік Варшави. Інколи на перехрестях машина сповільнювалася настільки, що Ніна без проблем могла б вистрибнути й утекти, але щоразу, як вона тільки намагалася визирнути назовні, молодий солдат суворо трусив автоматом.
Коли минули околиці Вроцлава, Лукаш, який досі сидів тихо, розплакався. Зіщулився біля своєї валізки, сховав голову між руками, схлипував, рюмсав, ревів і вив — повний набір засобів, щоби заявити світові, наскільки нещасливою може виявитися людська істота восьми років. Ніна знала, що мала б зараз підвестися, притулити хлопця (дозволивши йому обшмаркати її светр), погладити й сказати, що все буде добре. Натомість вона дивилися на осінні поля, що тікали назад, і на мокрі від дощу дерева.
«Не хочу, — думала. — Нехай ним опікується хтось інший. У мене є свої проблеми».
