Зруйнована повоєнна Польща, 1954 рік. У закинутому монастирі янголи подарували Ніні Панкович надзвичайний розум та силу.Комуністичні спецслужби забирають її до Інституту Тотенвальд, де над «особливими» підлітками проводять жорстокі експерименти.Одного дня дівчина прокидається в порожньому палаці на ринковій площі у дивному вбранні й виявляє, що забула геть усе.Але от що найстрашніше: чудове місто раптом спорожніло, ніби всі зникли в один момент. Окрім дивної потвори, яка біжить за дівчиною мертвими вулицями… Що сталося? Куди всі поділися?Коли Ніна зустрічає Яцека, до неї помалу повертається пам’ять…
Серія «Час фентезі»
Anna Kańtoch
Tajemnica godziny trzynastej
Переклад з польської
© Anna Kańtoch, 2015. Published with arrangements with Grupa Wydawnicza Foksal
© Dominik Broniek, обкладинка, 2021
© Панченко О. І., ілюстрації, 2021
© ПП «АССА», видання українською мовою, 2021
© mrgaser, e-pub, 2022
ISBN 978-617-7877-41-6
Ця книга належить
Її розбудив холод.
То була не звичайна собі холоднеча, як трапляється, коли січневої ночі мимохіть скинеш із себе ковдру, — але паскудна, пронизлива стужа, що прокрадалася у найглибші куточки тіла й вичавлювала з них рештки тепла.
«Чому так холодно?» — ось перше, що вона подумала. «І незручно», — було друге. Ніби перед тим вона заснула десь на замерзлому озері й тепер лежала на твердій кризі. «Підведися! — звеліла розсудлива частина мозку. — Ти мусиш негайно стати на ноги, бо теж замерзнеш». Але менш розсудлива його частина зовсім не квапилася: мовляв, таку-сяку крихту тепла знайти можна, а для цього дівчині треба щільніше згорнутися в клубок.
«Підводься».
Вона розплющила очі й ворухнулася, натомість холод зовсім озвірів і нумо гризти відкриту шию, ще мить тому приховану волоссям. Перед очима коливалася чорно-біла підлога, присипана чимось прозорим, схожим на крихти льоду. Чи це скло? Вона кліпнула, і картинка прояснилася. Це точно лежало скло, а не лід: сила-силенна гострих, як голки, уламків, немов зі стелі впала величезна шиба.
Леле, як же холодно.
Дівчину охопив відчай. Щось тут було геть не те, все не так, як має бути. Чому вона валяється на підлозі, серед уламків скла? А передусім:
Вона почала поволі, міліметр за міліметром, підводитися.
Поволі.
Спершу всунула руки під живіт, де підлога була вільною від скляних голок, та трохи привстала. Потім — усе ще повільно — повернулася на бік і стала навкарачки. Щоразу, коли у шкіру впивалася черговий уламок, вона завмирала, а потім обережно струшувала його із себе або ж знімала вручну. Тривало це довго, але зрештою вона встала з холодної підлоги. Підвелася й одразу знову присіла, адже босі ноги задубли й нізащо не хотіли тримати тіло, вони ніби перетворилися на безформні дерев’яні колоди.
Вона розтерла одну стопу, потім другу, відновлюючи кровообіг. Уже краще. Спробувала звестися знову і цього разу сяк-так втримала рівновагу. Ну от, вона начебто ціла й здорова, якщо не зважати на цівки крові, що цебенять по шиї. І на змерзлі ноги, які стирчать з-під… Гм-м, що за дивина ця рожева сукня? Ще й із корсажем — такі носили хіба за сивої давнини!
Її плечі огортала біла пелеринка з каптуром, облямованим хутром, але одяг був залегкий, як для зими. Рожеві атласні пантофельки, що лежали на пів метра далі, також не надто годилися на такий мороз.
Дівчина затремтіла.
ДЕ Я?
ЯК ТУТ ОПИНИЛАСЯ?
ЧОМУ ТАК ДИВНО ВДЯГНЕНА? ЧОМУ ЗАГУБИЛА ЧОБОТИ? ХІБА ЩО КУДИСЬ БІГЛА?
НЕВЖЕ ЗА МНОЮ ХТОСЬ ГНАВСЯ?
І нарешті вона відважилася сформулювати запитання, яке вже певний час не давало їй спокою.
ХТО Я, ВЛАСНЕ, ТАКА?
Роззирнувшись, дівчина знайшла відповідь лише на перше запитання. Принаймні часткову відповідь.
Вона стояла в довжелезній залі на другому поверсі дивного будинку — палацу? музею? Ліворуч тягнувся ряд вікон: у найближчому скло було вибите. Стіну праворуч від підлоги до стелі вкривали дзеркала. Сила-силенна дзеркал, почасти розтрісканих: вони віддзеркалювали кільканадцять образів каштановолосої дівчини-підлітка в рожевій сукні.
За вікнами лежала квадратна ратушна площа невеликого містечка, уся запорошена свіженьким снігом. По рівнюсенькій, як стіл, поверхні ковзали червоні промені сонця, що вже хилилося на захід. Дівчина побачила вежу ратуші під білосніжним капелюхом, а ще так само засніжений сквер та товстий білий шар на мертвому фонтані. А коли добре пригляділася, тоді втямила: тут дійсно трапилась якась халепа.
Ідеальної гладкості снігу не порушував жоден слід. Було таке враження, що, коли хуртовина вщухла, жодна дитина не вийшла надвір зліпити снігову бабу чи покидати в приятелів сніжками, а жоден дорослий не пройшовся навідати сусіда чи до крамниці. «Це ж неможливо, — подумала вона. — Якесь безглуздя».
