Я рушив вбрід, і страх у голові метавсь,Що на мерця ступлю, що прохромлю,Топкую твань його волосся зачеплю,Тим списом, на який спиравсь.Я, певно, проштрикнув щура, та пролунавКрик немовляти, бридко так озвавсь.XXIIЯ радий був, що річку перебрівВ надії, що побачу ліпший край.Та марно все! Знайшов я там не рай,А навпаки — болото я уздрівРозтоптане після тривких боїв.Немовби жаб і диких кицьок битви зграй,XXIIIТа битва в цій місцині відбулась,Та що звело їх тут на лютий розрахунок?Нема слідів. Либонь, шалений трунокЇм вдарив в голови, й збуласьТа мрія рабів галерних про грабунокТурків. Проти євреїв виступ християн.XXIVА понад те — там віддалік, о ні!Чий безум ту машину в хід пускав?Велику борону. Тіла людські стинавІ різав на стрічки, мов шовк. СумніСтирчали зуби ті сталеві, а меніЇх вигляд про Тофет геєни нагадав.XXVА далі йшли пеньки, де був раніш лісок,І драговина, далі голая земляСуха й змертвіла без надії. А здаляЛиш видно глину, камені, пісок,Неначе дурень тут погрався і пішов,Розбивши цяцьку ту, якій увагу приділяв.XXVIТут — барви поплямовані, де мох,Що проступив з безпліддя земляного.Поїв усе коростою й іржею віковою.А там — вінець усіх знемог:У ляку передсмертнім від тривогСухий той дуб роззявив рота зляканого.XXVIIІ до кінця шляху ще сотні верств!Не відстані, а ночі, що скувалаМої кроки вперед; немов призвалаЧорного птаха, що майнув повз мене й щез.Драконячим крилом черкнувши теж.Небес знамення чи диявола забава?XXVIIIПевно, що з неба, — бо побачив я,Поглянувши угору, що рівнинуВже обступали доокола гори сині,Губилася в камінних брилах та земля,Що несподівано скінчилась. І мояДорога з нею разом. О лиха година!XXIXВ омани пастку втрапив я, напевно,Та тільки де? Либонь, у злому сні,Коли, Бог зна, ввижалося мені,Що на шляху не пропаду даремно.Аж раптом на відчаю межі буремнійЩось клацнуло, як пастка, — я в огні.XXXСпалах прозріння душу запалив:На місці я! Два пагорби праворуч, мов бики,Припали до землі, у куряві віківЗчепилися рогами. Яку ж я хибу допустив!Який же дурень я! Хто засліпивЦі очі, що не знали невлучних пострілів?XXXIЩо ж усередині, не Вежа там сама?Сліпі, як серце дурня, темніють дужі стіни,Брунатний камінь той не має в світі рівних.Все як у бурю: так глумливий ельфПоказує, що капітан веде на шельфСвоє суденце, та запізно: судно гине.XXXII
