Террі Пратчетт
Правда (переклад – Олександр Михельсон)
Від автора
Інколи письменник-фантаст із подивом зауважує, як неймовірно влаштовано реальність. Наприклад, дії, до яких вдаються під час паводків в Анк-Морпорку, один в один подібні до методів, що їх використовували в місті Сіетл, штат Вашингтон, аж до кінця ХІХ сторіччя. Можете з’їздити преконатись; заразом спробуєте чудову юшку з молюсків.
Чутка поширилась містом, як пожежа (котрі помітно почастішали в Анк-Морпорку відтоді, як громадяни дізнались про значення слів «страхування на випадок пожежі»).
Гноми вміють перетворювати свинець на золото…
Вона збурила затхле повітря Кварталу алхіміків, мешканці якого століттями намагались зробити те саме – і щиро вірили, що вправляться до завтра, щонайбільше до наступного вівторка… ну, в крайньому разі, до кінця місяця.
Вона змусила губитися в здогадах чаклунів Невидної Академії1, де достеменно знали, що будь-який елемент справді можна перетворити на інший – от тільки наступного дня все стане як раніше, тож яка в тому користь?
Вона скочила в покручені, вкриті рубцями, а часом і геть відсутні вуха членів Гільдії злодіїв. Ці ні про що замислюватись не стали, а стали сталити свої фомки; їх ніколи не обходило, звідки бралося золото – головне, щоб воно бралося тобою!
Гноми вміють перетворювати свинець на золото…
Чутка досягла холодних, але неймовірно чутливих вух Патриція. І то дуже швидко, бо важко лишатись правителем Анк-Морпорку, не отримуючи новини першим.
Патрицій зітхнув, занотував почуте й додав нотатку до купи інших.
Чутка досягла загострених вух гномів.
- Ми справді це вміємо?
- Хай мені грець, коли я знаю. Особисто я не вмію.
- Авжеж, але якби ти вмів, ти б не сказав. Особисто я не сказав би, якби вмів.
- То ти вмієш?!
- Ні!
- А-га!..
О десятій годині чутка досягла вух міської Варти – точніше, Вартових, що чергували при міській брамі цього крижаного вечора.
Чергування при брамі Анк-Морпорку не полягало у зборі мита за в’їзд. Головним чином воно полягало в байдужому змахові рукою – проїзди! – кожному, хто бажав би потрапити до міста. Але мало хто рвався потрапляти куди б то не було в цій туманній нічній холоднечі.
Вартові щулилися під козирком на брамовій арці, пускаючи по колу вогку сигарету.
- Не мона перетворяти шось одне на шось друге, – сказав капрал Гноббс. – Алхіміки вже скіки років не можуть.
- Ну, мона, примірно, перетворити хату на дірку в землі, – зауважив сержант Колон.
- Так я ж про шо й кажу, – підхопив капрал Гноббс. – А на шось інше – не вийде. Це все зв’язано з цими, як його… з елементами. Мені один алхімік розказував. Все зроблено з елементів, правильно? Земля, Вода, Повітря, Вогонь і… ну, короче.
Він потупцював на місці, намагаючись хоч трохи зігріти ноги.
- Якби хтось міг перетворяти свинець на золото, це б усі робили, – завершив він.
- Чаклуни можуть, – сказав сержант Колон.
- Ах, чаклуни, – проговорив Гноббс таким тоном, що розмова припинилася.
Величезна фіра, гуркочучи, виплила з хмар жовтавого туману і, хитаючись, проїхала під аркою. При цьому вона обляпала Колона грязюкою з однієї з калабань, що споконвіку були невід’ємною рисою анк-морпоркських шосе.
- Трикляті гноми, – процідив той услід возові. Але не дуже голосно.
- Їх ціла купа штовхає того воза, – замислено промовив капрал Гноббс.
Фіра, нахилившись, повільно завернула за ріг і зникла з очей.
- Мабуть, золото повезли, – припустив Колон.
- Ги. Атож.
Врешті-решт, чутка досягла вух Вільяма де Ворда. У певному сенсі там вона й лишилася, оскільки він старанно її записав.
То була його робота. За це леді Марголотта з Убервальду надсилала йому п’ять доларів на місяць. Удова квірмійського герцога теж надсилала йому п’ять доларів. Так само чинили Веренц, король Ланкру, та кілька інших вельмож Крайгір’я. Так само робив і шариф Аль-Халі, хоча в його випадку платнею було пів-воза фігів двічі на рік.
Вільям волів уважати, що має шляхетний рід занять. Все, що він мусив зробити – це дуже акуратно написати одного-єдиного листа, скалькувати написане на самшитову дощечку, надану паном Кріпслоком, гравером з вулиці Вправних ремісників, а тоді сплатити панові Кріпслоку двадцять доларів, аби той акуратно все це вирізьбив і зробив п’ять відбитків тексту на паперових аркушах.
Звісно, все треба було робити вкрай уважно, з пробілами після «Моєму Вельможному Клієнтові» та іншими подібними пeресторогами (пробіли заповнювались пізніше). Але навіть з вирахуванням витрат йому лишалася на місяць добра частка від тридцяти доларів, зароблених менше ніж за один день.
Скромний парубок без особливих зобов’язань може на тридцять-сорок доларів прожити в Анк-Морпорку місяць. (Він завжди продавав фіги, бо хоча людина й може сидіти на фіговій дієті, дуже скоро вона забажає чого-небудь іншого).
І завжди то тут, то там підверталась нагода підзаробити. Для багатьох громадян Анк-Морпорку світ письма був чимось заборонним, примарним, таємничим і не дуже пристойним. Але якщо їм вряди-годи таки треба було довірити справи паперу, мало хто міг пройти рипучими сходами повз табличку «Вільям де Ворд. Листи та Записи».
