Живе собі Люба, не скучає, тільки часом буває така задумана, ніби смутна трохи, як ходить по своїй кімнаті чи по маленькому садочку Ганни Марківни… Отже й тепер якраз походила, походила по стежечці, прийшла й у хату якась поважна, не жартує., не сміється.
— Меланко! — гукає.— Однесете мені листа до Івана! Він завтра у город поїде, бо п'ятниця, то й листа мого одвезе на пошту.
— Добре, добре! — каже Меланка.
Люба ходить уже по хатині і обмірковує, як саме написать листа тому Корнієвичу. Чудний він, справді, то писав, а то вже третій тиждень, — ні, вже цілий місяць, — не одповідає. Що ж се таке? Сам просив писать, а тепер взяв і замовк. Нащо ж було просити, намагатись? Ну, весело йому, отже, писав в останній раз, що знакомих уже багацько має, якась там лікарева дочка прерозумна знайшлася, але все ж міг би він одписать що-небудь на лист! Що ж се за погорда така? Навіть незвичайно!.. А найважніша річ, що сам просив писать! Ні, вона от зараз сяде й напише йому, що вона такого поводіння од його не сподівалась і коли йому в тягість одповідать на листи, котрих він нібито так бажав, то, звичайно, краще зовсім перервать; вона, Люба, думала, що листи їх будуть дружнім бесідним обміном, в коли для його, Корнієвича, одповідь на її листи має статися лиш якимсь прикрим обов'язком, то вона зовсім сього не хоче, і нехай він не дивується, коли вона після таких загальних одповідей зовсім перестане писать до його.
З міцним виразом тих думок на лиці Люба сідає зважливо за лист і пише, пише.
Пройшло чимало часу. Лист написаний і згорнутий. Меланка стиха одчиняє двері і каже Любі:
— Панночко! Давайте лист, уже понесу, а то там хутко полягають спати. Іван ранесенько поїде.
— Не треба!.. Не буде ніякого листа на пошту! — одповіла Люба, і коли двері за Меланкою зачинились, порвала написаний лист на шматочки.
Другого дня ранком Люба тільки що встала, поснідала, як Меланка сказала їй, що прийшла якась жінка «з ногою». Люба вже знала, що такі вирази значать, і сказала, що недужа може вступити в хату.
Ввійшла молодиця, шкандибаючи; одна нога була у неї обмотана шматкою. На питання Любине, що їй саме таке з ногою, молодиця розповіла, що вже давненько пробила вона собі ногу у воді і до тої виразки щось прикинулось, нога все пухла, і дійшло до того, що тепер «ані вдень ступити, ані вночі заснути», так крутить і болить. Молодиця помаленьку розв'язувала ногу, і Люба далі побачила червоний опух з великим жовтим вередом; самий вершок того вереда був чимсь заліплений і прикритий листочком.
— Що ж се ви тут наліпили? — прикро питає Люба.
— Се рощина. Вже що тільки не скажуть, все прикладала, — нічого не пособляє! Та вже от люди порадили до вас!..
— Погано, що так запустили ногу і не знать що прикладали, — мовить Люба, очищаючи веред. — Ну, що ж! — проказала далі, оглянувши. — Треба прорізати, бо гній може кість повредити, тоді дуже погано буде!
— Ой моя голубонько, робіте вже, що знаєте! Вже мені так обридло, що й господи! — Але далі жінка додала несміло — А може б, так що дали прикладати? Може б, не різати?
— Ні, не можна! Треба прорізати! Ви не бійтесь, се нічого! А потім дам і ліків.
Жінка не мала що робить, мусила на се пристати…
Люба кликнула Гриця, котрий дуже любив помагати їй: себто приносити води чи держати що-небудь. Отож і заходилася Люба з своїм помічником коло тої операції. Розрізала веред, очистила од гною, промила, далі примочила, забинтувала ногу і по справі! Не бридилась пак: чого ж там уже бридитись? Уже коли жаб різала, то нема чого!..
Випровадила жінку, сказавши, що навідається до неї, бо треба добре глядіти рану, щоб не прикинулось знов що-небудь. Упорала в хаті і свій струмент, аж тут — рип, у хату йде знайома їй трохи Марина Шкуратиха, стара, поважна собі така. Кладе на столі паляницю й мовить:
— Оце по вас, моя голубонько, прийшла! Ідіте, моя пташечко!
— А що там таке?
— Та Іваниха розходилася — Івана, того що вам листи возить, жінка. Другу добу вже мучиться, сердешна!
— Чом же ви по мене давно не прийшли?
— Та думали, може, так обійдеться! Нащо ж вас турбувати даремно? Бо що ж то, мовляв, світова річ… Але ж бог її знає, що їй таке! Чи то, що за першеньким, чи що!.. Вже що їй баби не робили, нічого не порадять.
— Ну, вже я знаю, що там ваші баби роблять! — гукнула Люба, збираючи потрібні речі.
— Та я таки й кажу далі: піду лиш я по панночку, вже ж вони, мовляв, знають!.. Ох, таке ж лихо з тою Іваннхою! Сказано вам…
— Ходімте, ходімте! — перервала Люба розповіді ІІІкуратишині і пішла так швиденько, що баба ледве поспішала за нею, далі гукнула:
— Стривайте, голубонько, панночко, бо я за старістю не збіжу за вами!..
