Юрій Федькович — український письменник-романтик, поет, прозаїк, драматург, публіцист, передвісник українського національного відродження Буковини.Незважаючи на певні запозичення з поезії Шевченка (а в прозі — з Марка Вовчка), Федькович був талановитим, до І. Франка найбільшим письменником Західної України. Багато його пісень, покладених на музику, набули великої популярности: «Окресни, Бояне!», «Як засяду коло чари», «Гуляли» й ін.
Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов відпрохався на три дні додому.
А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! — лиш очі світя!
— Братику, — кажу, — а вам мене не жалко?
Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по красному та зів'ялому тому личку.
Заплакав і я собі, попрощався та й пішов.
Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий. Нічо мене не займає, нічо не тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А у касарні, — от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі — от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:
— Це, — кажуть, — чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!
— А що ж, — кажу, — пан капрал: ми не можемо бути всі однакі. — Та й знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня.[1]
— А нема тут, — каже, — Шовканюка Йвана?
Мене неначе серпом — чирк.
— Я осьде, — кажу.
— Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.
— Нічо, — кажу.
А камрати так зараз і в жарти:
— Еге, — кажуть, — з грішми! Шовканюк завтра платить.
«Добре вам жартувати, — думаю я собі, — да не так-то старій бідній вдові діти годувати, да ще того й боля обходити».[2]
А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно дише.
Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий, недобрий; приходить до мене.
— Як зовешся?! — гримнув.
— Так і так, — кажу.
— На, — крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка, а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.
Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.
— Ану, — кажу, — фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!
— Чому ні, — каже, — прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.
— «Братику мій дорогий та любий!» — читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і обілляли!
— Далі, — прошу, — далі.
— «Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти знаєш, що я не жив на світі, а карався.
Коли зможеш, приходи на урльоп,[3] Іване, бо мати наша сама остається. Сестри пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.
Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.
Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.
А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий, і третій!
А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,
твого рідного брата
Онуфрія».
На другий день пишуся знов до рапорту. — Со сhcesz?[4] — крикнув капітан, а очі ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.
— Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене…
Господи, як утне мене в лице! — кров тільки почуріла по білому кабатові.
— Я вам, — каже, — урльоп дам, ви сякі-такі сини. До гарешту з ним!
Завели мене в гарешт, мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.
— Ти достанеш буки, — каже капрал відо дня.
— Нічо, — кажу.
І обгорнули мене думки та гадки.
«Піду, — гадаю собі, — та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти наш, боже!..»
На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капітан звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили. Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.
— А що, — питається мене капітан, — чи будеш ще на урльоп проситись?
— Ні вже, — кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті, — піду та втоплюся».
Приходить капітан до словаків:
— А що, — каже, — прийшло, аби вас пустити додому.
Вони так зраділи, господи!
— Шкода мені вас, — жалує капітан: — ви хлопці годні. А може, має хто з вас охоту остатись рік з один в компанії? Вам добре буде.
Нічичирк.
— А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У моїй компанії добре!
Цілий рапорт як раз усміхнувсь. Наш капітан та про добре говорить!
Але Бая не много думав.
— Пустіть, — каже, — пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму. Отак!
Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала.
— А це, — каже, — як?
