Влітку на далекій полонині в Карпатах відбувається молодіжний з'їзд неформалів Шипіт. Сюди приїжджає Гер, у якого є домовленість із невідомими людьми: вони мають приїхати, аби організувати фестиваль у фестивалі – фест самогубців. Упродовж двох днів збираються шестеро майбутніх мерців: юна мазохістка, екстрасенс-невдаха, двійко дівчат із фобією переслідування, розчарований молодий програміст і Гер – панк та алхімік з глибокою душевною травмою. Незрозумілі, несподівані події, неформальні герої, танці навколо вогнища, сеанси «шаманотерапії» не залишають часу на роздуми, вони обрушуються на всіх без винятку «самогубців», призводячи до трагічного фіналу.
У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело його до смерті.
Цей текст було записано на аудіоплівку влітку 2006 року під час сеансу монодрами, проведеної для мене колегою-психологом V. Під час перенесення монологу на папір додані зміни були мінімальними. Цей твір неможна вважати ані художнім, ані терапевтичним – жодної з таких цінностей до нього не закладалося. Записи, що містяться у цій книзі, – не більше, ніж картографія певних теренів людської свідомості. Можливо, для тих психо-туристів, у кого є досвід орієнтації на місцевості, матеріал стане в пригоді.
V.: Перш за все треба визначити ролі для каменів.
Λ.: Я буду називати героїв по черзі, як вони з'являються, а потім думатиму, яка їм найбільше підходить каменюка, о'кей? Першим з'являється персонаж, що говоритиме від свого імені, тобто оповідач. Він є той, хто прихований від самого себе… Напевне, так його наразі й назвемо. Я не знаю, хто цей персонаж. Він є тим, що я приховую в самому собі. Щось скрите… якась таємниця. Бррр, мороз по шкірі. Я думаю, ним напевне буде отой камінь (підходить до каменя № 1). Мені треба на нього накласти руки?
V: Просто дай спрямування, що він буде виконувати роль Того, Хто Прихований Від Себе.
Λ.: (робить пасу бік каменя, урочисто) Ти будеш Тим, Хто Прихований Від Себе. Ти будеш моїм особистим секретом, який я ховаю.
V: Якщо хочеш, можеш сказати йому щось більше.
Λ.: Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ!
V: Чуєш якусь відповідь від нього?
Λ.:
V.: Ти бачиш, де він зараз?
Λ.: Так. Він зараз на галявині, втомлений з дороги. Він старший, років 30 – 32, смаглявий, чорний. Його шкіра темна через його інтереси.
V.: Ти знаєш, що це означає?
Λ.: Ні. Я бачу на ньому одежу темного кольору. Темно-зелені тони. Колись він захоплювався наркотиками, опіатами. Темно-зелений – це колір приходу. На його плечах важкий тягар. Я бачу цей тягар в образі шкіряної куртки із блискучими заклепками. Шкірянка придавлює його до землі. Зараз він просто сидить… дивиться на полонину. Він шукає людей, у ньому велике напруження. Він не отримує відповідей від світу… Здається, останні роки він щось безперервно шукає. Але постійно залишається без відповіді. Він прагне з кимсь поговорити, вилити душу, але сам себе стримує, вважає це проявом слабкості. Тому вирішив сидіти на місці. У його житті багато темного світла.
V: В якому сенсі?
Λ.: Я не розумію цього. Можливо, у нього внутрішній світ темний. Але це не пов'язано із субкультурою: ні з металістами, ні з блекерами, ні з готами. Хоча він близький до цих людей. Колись він тусувався з ними. Бачу в ньому «темні епізоди». Тьмяне освітлення в дитинстві, темні приміщення. Стривай, я розумію. Зараз його робота пов'язана з темрявою, він працює в нічну зміну… Він звик бути сам.
V.: Ти відчуваєш його десь у своєму тілі?
Λ.: Печінка.
Наркотики середньої важкості. Це найбільша частина його теперішнього життя. Зараз у нього глибока криза. Депресія навіює суїцидальні думки.
V.: Чим викликана твоя ненависть до нього?
Λ.: Не знаю. Коли дивлюся на нього, в мене аж груди стискає.
V.: Спробуй це йому сказати.
