Василь Бережний
Тролейбусом до Хрещатика
На тому боцi зупинився тролейбус, однi пасажири виходили, iншi заходили, а Льоня нетерпляче переступав з ноги на ногу, ждучи, коли проїдуть машини. I треба ж отак: пiдiйшов до кiоска купити газету - жодної машини не було, а як тiльки рушив до зупинки тролейбуса - де й узялися! Шурхотять одна за одною, ех, утече вагон, а вiн же чекав на нього хвилин п'ятнадцять!..
Стояв, як на голках, зиркав у всi боки, i очi схоплювали все - i криваве небо на заходi, куди текла вулиця, i сутiнки парку, на тлi якого червонiв довгастий вагон тролейбуса. Вагон уже здригався в передчуттi руху, з лiвого боку вже замиготiли поворотнi сигнали, от-от зачиняться дверi... Нарештi прошмигнула остання машина, i Льоня кинувся через багряну рiчку асфальту. Навдивовижу легко, наче одним кроком, перелетiв дорогу i скочив на приступку саме тiєї митi, коли дверi зачинялися. Його стукнуло, та удар був не дуже сильний, хоч i вiддало в грудях. Дверi вiдпустили, i Льоня, стримуючи важке дихання, сiв на вiльне сидiння.
Вагон похитнуло, i Льоня вiдчув, що його трохи нудить. Послабив краватку, розстебнув комiр сорочки. За вiкнами у якiйсь дивнiй каруселi кружляли дерева парку, стовпи iз слiпими лiхтарями. Згущувались сутiнки, проте у вагонi свiтла чомусь не вмикали.
Льоня намацав у кишенi монету, звичним рухом подав пасажировi, що сидiв поперед нього, з проханням передати на талон. Але той зовсiм не реагував, навiть не зворухнувся. Це здивувало Льоню. Окинув поглядом салон i побачив, що всi пасажири якiсь не такi. Щось було незвичне в їхнiх позах напруженiсть i водночас байдужiсть. Нi розмов, нi жестiв,- сидять, як манекени, кожен сам по собi. Навiть не дивляться одне на одного, i очi неначе склянi, без нiякого виразу.
Що це за вагон? Що це за пасажири?
Льоня вiдчув, як його проймає страх. Безпричинний страх наливає все тiло, затуманює голову, i нiяк не можна второпати, що сталося з цими людьми, чому вони так дивно поводяться. А може, це й не люди? Може, iнопланетяни чи роботи? Але якщо вони обрали собi личину людей, то мусять i триматися вiдповiдно!
Вагон рiзко труснуло, i один пасажир з переднього бокового сидiння упав на пiдлогу.
Нiхто уваги не звернув. Наче його тут не було й нема, наче то не один з них лежить у проходi, пiдвернувши пiд себе руку, i стукається головою об пiдлогу при кожному струсi вагона. Мертвий?
Льоня поспiшив проходом, точнiше сказати - хотiв поспiшити. Ноги чомусь стали страшенно важкими, пiдошви наче прилипли до пiдлоги, i їх важко було вiдiрвати. Безконечно довго, натужно рухався вiн по вагону i таки дiйшов. Потерпiлому нiчого не сталося. Пiдняв його, посадив на сидiння в куток, якраз бiля кабiни водiя. Краєм ока помiтив: пасажири, як по командi, осклабили зуби - посмiхнулися. I знову хвиля страху обдала Льоню холодом. Люди це чи не люди? Зовнi - наче люди, тiльки худющi, кiстлявi. А вираз очей...
Льоня заглянув у кабiну - на крiслi водiя сидiла жiнка - теж сама шкiра й кiстки. Пальцi її ущепiрились у кермо так, що аж кiсточки побiлiли. Оголене колiно, по якому Льоня ковзнув поглядом, було неприємно вугласте, наче дерев'яне.
Знову витяг монету, простяг водiйцi:
- Дайте талон.
Жiнка навiть не повернула голови, нiби й не чула. Льонi здалося, що, може, вiн i не сказав, а тiльки подумав про талон. Тому повторив, старанно виштовхуючи слова неслухняними губами:
- Дайте талон.
I кинув монетку в картонну коробочку, що стояла пiд правою рукою водiйки. Вона блимнула на нього бiлками, на коротку мить її тонкi губи розтягнулися в зловтiшнiй посмiшцi i знову стулились. Чи, може, це йому привидiлось?
Талона водiйка не дала, i Льоня подумав, що їй саме не можна полишити кермо. Авжеж не можна - вагон рiзко хитнуло в один, потiм у другий бiк. Поглянув у вiкно - промайнула колонада стадiону "Динамо", i тролейбус повернув на Петровську алею, он уже на тлi неба чорнiє арка пiшоходного мосту...
Аварiя? Мабуть що так, бо тут же тролейбуси не ходять, тут немає лiнiї...
- Що сталось? Менi треба на Хрещатик! - скрикнув Льоня, але голосу свого не почув.
А водiйка, певне, почула, бо швидко, всього лише на мить повернула голову, хльоснула хижим поглядом i зловтiшно посмiхнулася. Пасажири сидiли, як i ранiш, незворушно, тiльки похитувались синхронно з вагоном. їх, здається, не обходило нiщо: нi оця шалена водiйка, нi маршрут.
Льоня нiяк не мiг второпати ситуацiї, наче був оглушений. Добре ж бачив, що тут щось не те, що це якесь божевiлля, що треба негайно вискакувати з цього вагона, бо вiн от-от розiб'ється, але не мiг зрушити з мiсця свого обважнiлого тiла.
А вагон справдi зiйшов з асфальту i, ламаючи кущi та дерева, котився схилом униз, у прiрву, де широкою смугою темнiє Днiпро...
- Дверi! Дверi! - закричав Льоня. - Вiдчинiть дверi!
