У тьмяному світлі, що відбивалося од стелі, шкали приладів здавалися галереєю портретів. Круглі були лукаві, поперечно овальні розпливались у нахабному самовдоволенні, квадратні застигли в тупій упевненості. Сині, блакитні, оранжеві, зелені вогники, мигаючи в них, підкреслювали враження.
У центрі вигнутого пульта вирізнявся широкий багряний циферблат. Перед ним у незручній позі схилилась дівчина. Вона забула про крісло, що стояло поруч. Червоний відблиск зробив старшим і суворішим юне обличчя, схилене над склом, окреслив різкі тіні навколо трохи випнутих уст, загострив ледь кирпатий ніс. Широкі насуплені брови, здавалося, стали ще чорнішими, надавши очам похмурого, приреченого виразу.
Тихий спів лічильників обірвався неголосним металічним брязкотом. Дівчина здригнулась, випросталась і заклала за голову тонкі руки, вигинаючи втомлену спину.
Позаду клацнули двері, виринула велика тінь, перетворилася в людину з уривчастими й точними рухами. Спалахнуло золотаве світло, і густе темно-руде волосся дівчини ніби заіскрилось. Її очі теж загорілися, з тривогою і любов’ю звертаючись до того, хто ввійшов.
— Невже ви не заснули? Сто годин без сну!..
— Поганий приклад? — не усміхаючись, але весело спитав чоловік. У його голосі вчувалися, немовби підсилюючи мову, високі металічні ноти.
— Усі інші сплять, — несміло промовила дівчина, — і… нічого не знають, — додала вона тихо.
— Не бійтеся говорити. Товариші в глибокому сні, і зараз нас тільки двоє, що не сплять у космосі, а до Землі п’ятдесят більйонів кілометрів — усього півтора парсека!
— І анамезону тільки на один розгін! — Жах і захоплення чулися у вигуку дівчини.
Два стрімкі кроки — і начальник тридцять сьомої зоряної експедиції Ерг Ноор опинився біля багряного циферблата.
— П’яте коло!
— Авжеж, увійшли в п’яте. І… нічого. — Дівчина кинула красномовний погляд на звуковий рупор автомата-приймача.
— Бачите, спати не можна. Треба продумати всі варіанти, всі можливості. Наприкінці п’ятого кола повинно бути рішення.
— Але це ще сто десять годин…
— Гаразд, посплю тут у кріслі, коли закінчиться діяння спораміну. Я прийняв його двадцять чотири години тому.
Дівчина щось зосереджено обмірковувала і, нарешті, зважилася:
— Може, зменшити радіус кола? Що як у них аварія передавача?
— Не можна! Зменшити радіус, не сповільнюючи швидкості, — миттєве руйнування корабля. Зменшити швидкість і… потім без анамезону… півтора парсека із швидкістю найстародавніших місячних ракет? Через сто тисяч років наблизимось до нашої Сонячної системи.
— Розумію… Але не могли вони…
— Не могли. В далеку давнину люди могли бути недбалими або обдурювати одне одного і себе. Але не тепер!
— Я не про це, — образа забриніла в різкій відповіді дівчини. — Я хотіла сказати, що, можливо, «Альграб» теж шукає нас, відхилившись од курсу.
— Так дуже відхилитися він не міг. І не міг не вирушити в точно розрахований і призначений час. Коли б і сталося неймовірне і вийшли з ладу обидва передавачі, то зореліт, безсумнівно, почав би перетинати коло діаметрально, і ми почули б його на планетарному прийомі. Помилитися не можна — ось вона, умовна планета!
Ерг Ноор показав на дзеркальні екрани в нішах з усіх чотирьох боків поста управління. В глибокому мороці горіли незліченні зорі. На лівому передньому екрані швидко пролетів маленький сірий диск, ледь освітлений своїм світилом, надто віддаленим звідси, від краю системи Б-7336-С+87-А.
— Наші бомбові маяки працюють чітко, хоч ми й скинули їх чотири незалежних роки тому. — Ерг Ноор показав на виразну смужку світла вздовж довгого скла в лівій стіні. — «Альграб» мав бути тут уже три місяці тому. Це значить, — Ноор завагався, ніби не наважувався винести вирок, — «Альграб» загинув!
— А якщо не загинув, а пошкоджений метеоритом і не може розвивати швидкості?.. — не хотіла втрачати надію рудоволоса дівчина.
— Не може розвивати швидкості! — повторив Ерг Ноор. — Та хіба це не те саме, коли між кораблем і метою стануть тисячоліття шляху? Тільки гірше — смерть прийде не відразу, минуть роки приреченої безнадійності. Може, вони покличуть — тоді дізнаємося… років через шість… на Землі.
