…За кілька годин по цьому на трасі з'явились автобуси — цілою кавалькадою летіли на південь «Ікаруси» з дітьми. Хоч день був сліпучий, величезні машини мчали при потужно засвічених фарах, і це вражало: вдень, при сонці, а мчать з повними фарами світла! На лобі кожного з автобусів червоніє полотнище з написом: «ДІТИ!», «ДІТИ»… Отже — всі розступайтесь, зминайте, всі будьте уважніші, бо це мчить до моря, кудись на Арабат-ську Стрілку, маленький і, може, найнадійніший у світі народець — заводська дітвора!.. Юні пасажири, наелектризовані нетерпінням, квапили себе, вони, якби їхня вмога, квапили б самий біг часу! Дорога аж свистить від потужних «Ікарусів», в автобусах чути музику й співи, визирають звідти дитячі веселі обличчя, радуючись власному летові, а на узбіччі розпеченого полотна траси, під вкритими сірим пилом придорожніми деревами, стоїть висока, з блідим обличчям, сивочола людина: голосує! А втім, здається, марно… Промелькують мимо неї «Ікаруси» зі свистом ракетним, із сонцями фар, неприродно сліпучих серед цього білого степового дня, пролітають з музикою та співами всередині, повні веселощів, здається, навіть не здатні когось номітити край шляху, проджухують, не зупиняючись, і та, ке враження, що їх зараз би не спинила в цім леті ніяка сила на світі, не те що чиясь там рука, піднята в голосуванні… «Гуси, гуси-гусенята, візьміть мене на крилята!» — «Хай тебе задні візьмуть…» Всі мимо, мимо, все хутчій та хутчій, бо десь там, попереду, як образ їхньої мрії, вже мерехтить море й далеко тануча серед його синяви, сонячною млою повита Арабатська Стрілка…
Той, що голосує, здається, й надію вже втратив якось вплинути на цю пролітаючу кавалькаду, та ось раптом останній з «Ікарусів»… зупиняється!
— А вам куди? — з веселою цікавістю накинулись на Заболотного діти, коли щн зайшов до автобуса. Синьо-губі, заїдені шовковицею, сміливо допитувались: — Хто ви? Звідки?
Заболотний, зайнявши вільне місце, вказав дітям на ледь помітно біліючі попід небом хмари-Арарати:
— Я звідти.
— О, то ви снігова людина?
— Можливо, — відповів Заболотний дітям у тон, не маючи сумнівів, що серед цієї публіки він завжди знайде тих, хто володіє достатнім почуттям гумору.
— Сніговій людині ура! ура! ура!..
За хвилю їхній «Ікарус», наздоганяючи кавалькаду, знову летів щодуху на південь, світячи величезними сліпучими фарами сонцю навстріч.
Ніколи про той випадок мови між ними не було. Лише одного разу Ліда, видно, щось перечувши від матері, несподівано запитала Заболотного під час вечірньої телепередачі:
— Кириле Петровичу, що там у вас сталося в степу?
— В якому степу? — знизав він плечима, хоч одразу догадавсь.
— Ну, тоді, під час відпустки, коли я в піонерськім таборі була… Кого ви там із моїми підібрали на трасі? Рятували вночі когось?
— Мало що буває па трасах… Дорожній ексидент. Дівчинка подивилась на нього з суворою пильністю:
— Батько мій у тій історії повівся достойно? Заболотний не одразу спромігся на відповідь.
— В дусі часу, — сказав потім. — Ніяких до нього претензій.
Дівча, здається, вдовольнилося відповіддю.
Не став би ж він розповідати Ліді, як уже в санаторії, там, де «ніч лавром і лимоном пахне», поважний похилого віку товариш з їхнього дипломатичного племені одного разу під час прогулянки запитав Заболотного:
«А це правда, що Валерій наш на трасі знаменитого якогось механізатора врятував? На висоті виявився?»
«Правда».
«Хто б подумав… Такий себелюб, кар'єрист-першорозрядник і раптом…»
«Треба вірити в людей, Іване Маркеловичу», — весело сказав тоді Заболотний. На цьому, власне, й вичерпано було тему. Цікаво, що з часом Дударевич і сам цілком вжився в цю свою версію з подвигом на трасі, так вжився, що, здається, й самому повірилось, нібито діяти випало йому, а Заболотний, вважалось, при тому був просто… присутній. Тамару це обурювало, а Заболотного більше розважало: хай… Переставлено трохи акценти — що такого? Виявлене колегою вміння його навіть веселить.
Хвиля часу багато що змиває, і ось тепер їхні сім'ї знов співіснують досить злагоджено, серед колег вважається, що вони навіть дружать. Та ніби й схоже на те…
Наступного дня після коникового концерту був вихідний, офіси всюди зачинені, тож вирішено було обома сім'ями їхати на берег океану, провентилювати себе, як висловивсь Дударевич, після цілотижневого смогу.
— Приєднуйся й ти до нас, — запрошує і мене в цю поїздку Заболотний.
Кілька десятків миль швидкісної, цілком приємної їзди — і вже на нас війнуло простором…
Попереду висяював океан!
