У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ
Спомини вояка УПА
Автор книжки У лісах Лемківщини — стрілець Іван Дмитрик, вояк Української Повстанської Армії, з куреня командира Рена, який діяв на Лемківщині в 1944-1947 роках. Свої спогади автор записав зараз після прибуття на Захід у 1947-1949 роках, коли ще всі події були міцно закріплені в пам'яті. Він описав їх щиро, безпретенсійно, так як бачив і пережив. Правда, він спостерігав їх очима молодої людини і з позиції рядового стрільця. Можливо, що в деяких випадках, коли б про ті події розповідав командир, який, звичайно, знав і бачив більше від стрільця, він дав би їм трохи іншу інтерпретацію. Але Іван Дмитрик не старається коментувати. Він тільки розповідає. І в цьому найбільша вартість його спогадів.
Іван Дмитрик розповідає здебільшого про свою сотню (число її польової пошти було "У-94"), хоч не бракує в його споминах інформацій і про інші відділи УПА, які діяли, якщо не постійно, то деякий час, у тому самому терені.
Автор починає розповідь від свого першого дня в рядах УПА. На Лемківській землі безладдя — відступають німці, наступають радянські війська. На тлі цього хаосу різко контрастує добра організація і продуманість дій УПА. Ми бачимо, як творяться сотні, курені, як їх забезпечують харчами, як відбувається підготовка до переходу фронту і сам перехід: з табору на Буковім Берді дві і пів тисячі війська з великим обозом за три тижні переходять форсовним маршем фронт без одної жертви. Автор доводить, що цей перехід був можливий тільки завдяки підтримці українського населення і розвідчій службі ОУН, яка знала про кожний рух ворога. З просуванням більшовицького фронту далі на Захід, відділи УПА повертаються на Лемківщину й Перемищину, де сотні переходять інтенсивний військовий вишкіл. Про вартість цього вишколу свідчить цікавий опис першого більшого бою з стократно численнішим ворогом під селом Струбовиська. Стрільці не попали в паніку й видержали кількагодинний бій та завдали ворогові багато втрат.
Далі читач бачить, як ворог намагається знищити відділи УПА зсередини через своїх енкаведівських агентів. Читач переживає разом з автором трагедію штучно викликаної епідемії тифу серед повстанців і українського населення.
1945-1946 це роки завзятих боїв з військами НКВД, а згодом з різними частинами польських збройних сил. Для відділів УПА, багатих у досвід партизанської боротьби з німцями й більшовиками, поляки не були поважним противником. УПА в короткому часі зліквідувала майже всю польську адміністрацію та поліційні станиці по селах, і вони залишилися тільки в більших містечках. Поляки боялися повстанців, які задавали їм дуже великих втрат у боях. Про це пишуть польські автори, а між ними й учасники цих боїв. Наприклад, автори книжки Дорога нікуди1 стверджують, що від липня 1945 року до грудня 1946 року відділи УПА виконали 77 наскоків на станиці "Міліції обивательської", відділи польського війська та станиці польської прикордонної охорони. Генрик Домінічак у книжці Війська прикордонної охорони в 1945-1948 роках2 пише, що УПА мала відкриті комунікаційні шляхи як на Лемківщину, так і з Лемківщини на схід, а польсько-радянський кордон на просторі 500 кілометрів був під контролем УПА понад півроку.
Про нездатність польської армії боротися з УПА дуже виразно сказано в тій же самій книжці Дорога нікуди, автори якої вираховують, що від червня 1945 року до березня 1947 року в боротьбі проти УПА брали участь: три полки піхоти Третьої дивізії, три полки піхоти й один полк легкої артилерії Восьмої дивізії, три полки піхоти й один полк легкої артилерії Дев'ятої дивізії, три полки піхоти і збірний батальйон Сімнадцятої дивізії та 6.500 вояків ВОП (Войска Охрони Поґраніча). Але й така сила виявилася невистачальною. Тоді державний комітет безпеки й генеральний штаб польської армії створили оперативну групу "Висла" під командою ген. бриґади Стефана Моссора, яка об'єднала попередні військові частини й була скріплена ще 6-ою і 7-ою дивізіями піхоти, 12-им полком піхоти, 5-им полком саперів, 7-им змоторизованим полком, дивізією ВБВ (Войска Безпєченства Вевнентшнеґо — польське НКВД) та ескадрою літунства й допоміжними відділами міліції.
Разом в акції проти УПА брало участь 120 тисяч польського війська. На польсько-чеському кордоні поляки тримали 7 тисяч війська, а чехи поставили в Моравії кілька дивізій і старшинську школу з Праги.
У той час відділи УПА, зручно маневруючи між ворожим військом, перебували в постійних рейдах — переходили на чисто польські терени, верталися на лемківські землі, або через кордон на Словаччину. А щоб легше було виминати наступи ворога, сотня часто розділялася на чоти, які вдержували одні з одними постійний зв'язок.
