А ще хіпі дуже полюбляли марихуану, а коли з'явилися важчі наркотики, то залюбки вживали і їх. Дівчата і хлопці, вбрані у потерті джинси й куртки, малювали на щоках квіти — як символ добра й краси, а ще вони сповідували вільне кохання. А тут, на березі теплого моря, де під кожним кущем чи у скелястому гроті можна було влаштувати імпровізоване кубельце, любовні ігри не вщухали ні вдень, ні вночі. Окрім природних прихистків хіпі активно використовували для своїх потреб і місто мертвих — старовинний грецький цвинтар, розташований у видовбаних у скелях печерах. Здалеку цей
некрополь схожий на бджолині стільники, що вкривають прямовисний кам'яний схил.
Важко сказати, скільки з тих борців за всесвітню гармонію, погравшись у захопливі пацифістично-наркотичні ігри, повернулися додому, стали добропорядними громадянами, завели сім'ї і виховують дітей та онуків у класичних буржуазних традиціях. Невідомо, скільки дітей квітів загинуло, адже СНІД обирав своїми жертвами саме цих прихильників наркотичного кайфу й вільного різностатевого й одностатевого кохання. Але й досі у Маталі панує атмосфера розкутості, невтримних веселощів, і здається, що у цьому куточку Криту триває вічний карнавал. Ввечері на верандах численних ресторанчиків запалюються різнокольорові вогники й під звуки музики кружляють безтурботні пари, що приїхали сюди, щоб насолодитися сонцем, морем і коханням.
По горах і долинах острова Крит найкраще пересуватися на автомобілі, скутері або квадроциклі, взятому напрокат. Мало не в кожному місті й містечку ви знайдете десятки фірм, які здають в оренду всю цю техніку. Дехто з найсвідоміших туристів надає перевагу велосипеду. Щоправда, на двоколісній машині важко подолати круті гірські підйоми, але людей, котрі не хочуть отруювати довкілля вихлопними газами, стає дедалі більше. По дорозі до квітучої долини Ласіті, яка славиться своїми яблучними, апельсиновими та мандариновими садами й зеленими пасовиськами, я зустріла подружню пару, яка приїхала до Криту з Канади й мандрувала по острову на велосипедах. Люди ці були немолоді, обоє викладали в Едмонтонському університеті, тож коли я сказала, що колись півроку жила й працювала у їхніх краях, вони страшенно зраділи.
Ми разом випили холодної кави-фрапе у придорожній кав'ярні, помилувалися химерно покрученими гарбузами-тарахоньками та глиняними тарілками й глечиками, майстерно розписаними місцевими майстрами, а тоді я сіла в автомобіль, який ми взяли напрокат з моїми сусідами по готелю, а екологічно свідомі канадці радісно скочили в сідла своїх велосипедів і, помахавши нам на прощання руками, сповнені ентузіазму, вирушили у далеку путь.
Своїх нових знайомих я зустріла вже за кілька годин. Наша компанія зупинилася на гірському перевалі, аби помилуватися глибоким урвищем, над яким, розкинувши могутні крила, ширяв орел. Ми жартували, фотографували мальовничі краєвиди, аж тут побачили канадське подружжя. На них було боляче дивитися. Зціпивши зуби, вони приречено пхали поруч із собою велосипеди, навантажені спеціальними торбами-саквами, що звисали з багажників. У них не було сил не тільки на те, аби милуватися пейзажем, — сердешні велосипедисти не мали сил, аби вимовити бодай слово. Чоловік і жінка лише похмуро ковзнули по нас поглядом і посунули далі, ледь переставляючи ноги.
— Я також прихильниця здорового способу життя й дбайливого ставлення до природи, — сказала одна з моїх супутниць, — але такий відпочинок скоріше нагадує мазохістичні збочення…
Чомусь нам усім стало незручно. Ми винувато опустили голови і відчули себе винними перед замученими велосипедистами. Тож швиденько вмостилися на зручних сидіннях нашого прокатного автомобіля, подумки подякували винахідникові цього чудового транспортного засобу і вже за кілька хвилин обігнали канадців, а за півгодини доїхали до місця призначення — гірського села, яке складається із маленьких, досить обшарпаних будиночків, на першому поверсі яких розмістилися невеличкі крамнички.
Здається, усі його мешканці з ранку й до вечора зайняті лише тим, що тчуть, вишивають, в'яжуть і розмальовують, бо такої кількості килимків, серветочок, кофтинок, напірників, ковдрочок, доріжок та скатертин я не бачила в жодному іншому куточку світу. І це насправді була майстерна ручна робота, бо мешканці долини Ласіті зберегли усі прадавні секрети свого ремесла, і їхні вироби тепер відомі далеко за межами Криту.
