Коли в офіс до приватного детектива Корморана Страйка приходить дивний юнак на ім'я Біллі Найт і просить розслідувати давне вбивство дитини, свідком якого він начебто став. Стайк не може вирішити, як йому вчинити. Вірити чи не вірити юнакові, адже він явно не при собі? Та не встигає Страйк як слід розпитати Біллі, коли той налякано втікає. Намагаючись докопатися до правди, Страйк і Робін - колишня помічниця, а нині повноправна партнерка в детективній агенції - виходять на плутаний слід, який через лондонські задвірки приводить їх у святая святих британського парламенту й у чарівний, але зловісний сільський маєток, де на них чекають небезпеки, таємниці й несподівані відкриття.Роберт Ґалбрейт - псевдонім Дж. К. Роулінг, уславленої авторки "Гаррі Поттера". Всі чотири романи про приватного детектива Корморана Страйка очолювали списки міжнародних бестселерів, а також лягли в основу телевізійного серіалу від ВВС.
Щастя, люба Ребекко, передусім означає спокійне, радісне відчуття невинності.
Якби ще й лебеді пливли парою по темно-зеленому озеру, це фото стало б коронним витвором весільного фотографа.
Не хотілося якось інакше ставити пару, бо м’яке світло під кронами дерев перетворювало наречену з розпущеними золотаво-рудими кучерями на янгола з картин прерафаелітів і підкреслювало точені вилиці її чоловіка. Фотограф не міг згадати, коли востаннє його запрошували знімати таку красиву пару. У випадку цих молодят, містера і місіс Метью Канліфф, не треба було вдаватися до жодних тактовних трюків. Не доводилося ставити пані так, щоб сховати валики жиру на спині (власне, вона була навіть занадто худа, але на фото це має гарний вигляд), не треба було радити нареченому «спробувати сфотографуватися зі стуленим ротом», бо зуби містер Канліфф мав рівні й білі. Єдине, що доведеться приховати (але це вже можна буде зробити ретушшю під час обробки, це потворний шрам, що збігав передпліччям нареченої: синьо-пурпуровий, зі ще помітними отворами від швів.
Коли вранці фотограф приїхав до оселі її батьків, наречена мала на руці бандаж з гуми й сітки. Фотограф аж злякався, коли перед фотографуванням вона ту штуку зняла. Навіть спало на думку, чи не намагалася вона вкоротити собі віку перед весіллям, бо фотограф усяке бачив. Він цією справою вже двадцять років займається.
— На мене напали,— пояснила місіс Канліфф — або ж Робін Еллакотт, як її звали всього дві години тому. Фотограф був гидливий чоловік. Довелося відганяти образ того, як сталь протинає цю м’яку білу шкіру. На щастя, зараз бридкий шрам ховався в тіні від букета чайних троянд у руках місіс Канліфф.
Лебеді, кляті лебеді! Якби обоє просто випливли з кадру, проблеми б не стало, але один повсякчас пірнав, і його пухнаста гузка стирчала посеред озера, ніби пернатий айсберг, а через пташину метушню водна гладінь брижилася, тож прибрати лебедя під час цифрової обробки буде значно важче, ніж думає собі містер Канліфф, який запропонував такий варіант. Лебедиця тим часом трималася берега — граційна, безтурботна, недосяжна для камери.
— Ну що, вийшло? — спитала наречена з явним нетерпінням.
— Ти красуня, квіточко,— мовив з-за спини фотографа батько нареченого, Джефрі. Голос у нього був уже п’яненький. Батьки пари, дружби та дружки спостерігали за процесом з тіні дерев неподалік. Найменшій дружці, яка ледь почала ходити, не давали кидати камінці в озеро, і дівчинка скиглила, а мати говорила й говорила до неї роздратованим шепотом.
— То що, вийшло? — знову спитала Робін, не звертаючи уваги на свекра.
— Майже,— збрехав фотограф.— Будь ласка, Робін, ще трохи розверніться до нього. Ось так. І широко всміхніться. Так, всміхнулись!
Між нареченими була якась напруга, яку не можна було повністю списати на складнощі з фотографуванням. Але фотографові було байдуже. Він їм не радник з питань шлюбу. Було таке, що пари починали кричати одне на одного, поки він налаштовував експозиметр. Одна наречена розлючено вибігла з власного прийому. А ще фотограф мав — і показував задля сміху друзям — розмиту світлину 1998 року, на якій наречений сторчголов кидається на свого дружбу.
Красива пара, але шансів у Канліффів, на думку фотографа, небагацько. Його одразу віднадив той довгий шрам на руці в нареченої. То все було якось зловісно й гидко.
— Та облишмо,— раптом сказав наречений, випускаючи Робін з обіймів.— Уже досить наробили, хіба ні?
— Заждіть, заждіть, он другий пливе! — строго зупинив його фотограф.
Щойно Метью відпустив Робін, лебедиця (чи то лебідь?) біля дальнього берега погребла по темно-зеленій воді до своєї пари.
— Можна подумати, вони то навмисно. Паразити, га, Ліндо? — дурнувато засміявся Джефрі до матері нареченої.— От тварюки.
— Та нічого,— сказала Робін, припіднімаючи поділ довгої сукні над туфлями з дещо занизькими шпильками.— Впевнена, щось вийшло.
Вона вийшла з-під дерев і під палючим сонцем рушила на той бік газону, до замку сімнадцятого сторіччя, де вже перебувала більшість гостей — пили шампанське, милувалися територією готелю.
— Мабуть, то в неї рука болить,— сказала мати нареченої батькові нареченого.
«Та й біс із нею»,— сказав собі фотограф з холодним задоволенням. У машині пара посварилася.
Вони видавалися досить-таки щасливими під зливою конфетті, коли виходили з церкви, а до заміського будинку приїхали вже з дерев’яними обличчями людей, що ледве стримують гнів.
— З нею все буде добре. Хай тільки вип’є,— втішливо мовив Джефрі.— Ходи розваж її, Метте.
Метью вже рушив слідом за нареченою і легко наздогнав, бо Робін долала газон на шпильках. Інші пішли за ними. Гарячий вітерець роздмухував м’ятно-зелені шифонові сукні дружок.
— Робін, нам треба поговорити.
— Ну кажи.
— Та зажди хвильку!
— Якщо я чекатиму, нас доженуть рідні.
Метью озирнувся. ЇЇ правда.
— Робін...
— Не чіпай мою руку!
Від спеки рану аж смикало. Робін хотіла знайти сумку, в якій лежав негнучкий захисний гумовий бандаж, але та була десь далеко в номері для молодят — хай де він тут є.
