Радіоведучий Марк Лютий, головний герой роману Василя Зими «Ukrainian dream. Последний заговор» працює в своє задоволення і готується до весілля з донькою олігарха. Та раптом до нього потрапляє вбивчий компромат на відомих політиків і він має обирати: піти на компроміс з власним сумлінням чи узятися за справу, ризикуючи втратити все, навіть власне життя. Долі героїв переплітаються, події, наче в калейдоскопі, змінюють одна одну. Хто переможе, а хто загине – відповіді у романі.
«Ви думаете, що живете в країні, яка іде шляхом ринкових реформ і втілює принципи демократії? Даремно ви так думаєте. Ви живете в країні, яка за тринадцять років незалежності скоротила втричі державний бюджет, ви живете в країні, народонаселення якої за тринадцять років незалежності зменшилося на чотири мільйони чоловік, ви живете в країні, найкращі та найприбутковіші об'єкти приватизації в якій віддано у власність злочинного капіталу, ви живете в країні, в якій до цього часу вирішується питання, чи надавати чужій мові статусу офіційної, ви живете в країні, в якій залишаються жити або слабаки, або герої».
– Вимкни, чуєш? – він повернувся до вікна і зручніше вмостився у великому шкіряному кріслі.
– Програма ще не закінчилась.
– Вимкни, чуєш? – невдоволено глянув з-під брів.
– Нема питань, – підійшов, натиснув кнопку, звук зник.
– Як цього хлопця звуть?
– Марк Лютий, він веде програму «Я і моя країна».
– Ти його бачив?
– Ні.
– Я хочу, щоби ти на нього подивився, – устав, пройшовся кімнатою, став біля столу, мовчав, – цікаво, він у це дійсно вірить? Ні, ну мені цікаво, він просто так говорить чи він вірить.
– У що? – витягнув руки з кишень.
– У те, що, слухаючи його правду, люди таки прозріють і захочуть щось змінити.
– Не знаю.
– У людей уже є правда, і їм не треба іншої, їм добре живеться з тією, яка в них є.
– Напевно, хм. Ви про що?
– Я чув нещодавно, чи то читав в опозиційній газеті, – підійшов до бару, – не важливо. Так от, – узяв пляшку лікеру, налив у чарку. – Історія така дурна. В місті українському, в Красному Лучі чи що, люди такі бідні, хм, – випив лікеру, поставив рюмку на стійку бару, – їдять собачатину запивають слізьми голодних дітей. Ти уявляєш? – подивився на нього, – Юро, ти уявляєш, я тебе питаю?
– Слабо.
– А я тобі кажу, це їхня біда, і не треба їм соплі витирати. Мені важко собі уявити німців, чи британців, чи навіть поляків, які б їли собачатину і пили сльози дітей. Наш народ не вбив жодного зі своїх тиранів, румуни вбили, італійці, чилійці досі готові все віддати, щоби повісити Піночета, а наші люди жеруть собачатину. І жертимуть, чуєш, жертимуть, бо вони не розуміють, що ніхто їм не винен, чуєш, ніхто.
– Ясна річ.
– Набери мені директора цього радіо, де Лютий свою херню шурує, давай бігом.
– Зараз, – пішов, повернувся зі слухавкою, натиснув кнопки. – Алло, з вами говоритиме…
– Дай сюди, – вирвав у нього слухавку, – чуєш, жук, ти зовсім здурів, що ти пускаєш в ефір? Тобі наша країна чимось не подобається? Їдь на хуй в іншу. Що ти вибачаєшся, що ти пояснюєш? Де ти цього Лютого взяв? Хто за нього гроші платить, ти сам платиш? Я, блядь, прикрию його спонсора. Як нема спонсора? А де ж він гроші бере? Сам платить за програму? Так закрий її, твою мать. Не можеш? Я тобі поможу, чудо. Все, через місяць цього Лютого нікуди на роботу не візьмуть, буде вулиці мести. Блядь, – кинув слухавку на диван, підійшов до бару, налив лікеру, випив, голосно хекнув, потім подивився на охоронця, – Юро, найди цього Марка, я не хочу, щоби мене за нього вз'їбали потім, чуєш?
– Чую. Я найду його. І що зробити?
– Придумай, – накинув піджак на плечі і вийшов з кімнати.
– Чи є в мене жизнєнні целі? – сміх у слухавку, потім мовчанка. – Нє, ну, таких конкретних нема.
– Скільки тобі років? – голос ведучого.
– Двадцять.
– Що ти закінчив?
– Ха-ха, – знову цей хрипкий сміх, – школу.
– А крім школи?
– Армію. Да шо ти придолбався?
– А ти не пробував вступити до вузу?
– Нє, в мене дєнєг нема на платний.
– А безкоштовно?
– Ти мій атестат відєл? Када я к екзаменам готовиться буду? Я з утра до ночі по базару ящики розвожу.
– Скажи, а ти любиш свою країну?
– Страну, яку?
– Україну.
– А нє, ну шо, нормальна страна, а шо, єсть варіанти? Мені нравиться, хароша страна, нєзавісіма, главне. Войни нема, хлеба хватає, хотя і подорожав. Жить можна.
– А ти б хотів емігрувати?
– Це тіпа за рубєж уїхати? А на фіга? Каму я там всрався? Я шо, по-їхньому панімаю? Нє. Я буду жить тут.
– Як жити?
– Да як все живуть. Не хуже других, хотя, наверно, і не лучше. Нормально жить буду. Я ж не то шо Серьога со второго под'єзда, тот сколовся на хер уже. А я шо, я як все. Ну все, давай, мені надо ящики везти, обєд кончився. Прівєти всім і удачі, – гудки в слухавці.
– З нами був Льоша з Боярки. А ми чекаємо нових дзвінків. Нагадаю, що в ефірі з вами Марк Лютий і радіопрограма «Я і моя країна». Я – це кожен з вас, а моя країна – це 48 мільйонів людей, про яких ви нічого не знаєте. А ми робимо все, щоби ви стали ближчими одне одному.
– Дзвінок! – Звукорежисер зробив відмашку, Марк поправив навушники.
– Алло. Это че, программа такая, шо типа ты про свою жизнь рассказываешь?
– Так.
– О, нормально. А то мне Натаха все уши проквакала. Говорит, мол, позвони, попизди там.
