А я й забула: се ж сьогодні роковий день — великдень".
Настал роковой (для некоторых) день светлого Воскресения Христова. Жандармы христосуются в сенях. Тюрьма, наверное, была расположена в избе. Когда Розенбаум займется советской пенитенциарной системой, таких безобразий уже не будет.
"Як я любила колись ходити до всеношної до нашої сільської церкви! Як я тоді бога благала, щоб мама не була така сумна, щоб не було на сім світі убогих та нещасливих, щоб усі лихі стали добрими. Дурненьке дівчатко! Христос тебе не почув". Так говорил Розенбаум. И Украинка туда же. "Я лягла на ліжко і заплющила очі. Все те страшне лихоліття, що панує на світі, стало передо мною у всій бридоті, у всій нелюдській жорстокості". В советской одиночке на кровати не полежишь. А здесь — кровать, пачка книг. И так якобы десять лет. Одна надежда — на пролетариат: "Господи! коли ж се скінчиться? Та чи й скінчиться коли?!.. Хто зна, може се вже в нас переддень сеї хвилини. Десять літ — довгий час. Може, пригнічені, поневолені маси вже досі встигли пройнятись розумінням своєї великої історичної місії. Хто зна, чи не здійме вже хутко дужу руку робочий люд і весь оцей лад, се пекло, де гине все чесне, величне, одважне, обернеться внівець? Серце мені стукотіло, кров била до голови".
В таком состоянии возбуждения снится "ей" сон: "Далеке гудіння, наче гомін бушуючи хвиль, долетів до мене. Ось гомін ближчає, міцніє, грізнішає, ось я вже виразно чую рев незліченної юрби. Він прибиває до гранітних мурів фортеці і мов розголос грому розливається в повітрі…
"Перемога! Перемога!" Юрба з радісним гуканням вривається в сіни. Дубові двері тремтять і стогнуть, потрясені потужно. "Перемога! Перемога!" Які прехороші сі чорні обличчя! Скільки вогню завзяття в сих очах! "Воля! Воля! Воля!". Наконец-то пришли освободители со своими черными лицами (наверное, негры-интернационалисты?).
"Не знаю, чи довго я лежала напівнепритомна… Все причаїлось, замовкло. Дивно лунає зрідка мірний гук церковного дзвону серед зловісної тиші… Бо-о-в… Бо-о-в… Здається, все вигинуло, зникло, втопилось у темряві… Темрява без краю, мов порожнеча вічності, атісна, мов гнітюча змора. Мертвою течією ллється голос дзвону в безкраю темряву і тоне без відгуку, зливаючись з гробовою тишиною. Стало душно так, наче ось-ось має загомоніти хуртовина. Як бажала душа моя блискавиць, грому, зливи! З палкою тугою, з тремтячою надією я ждала, затаївши дух. Але такою ранньою весною напівночі рідко бува громова хуртовина. Синява хмара проминула. На хвилинку знов виглянуло сонце. Потім насунула сива мряка, закапотів дрібнесенький дощик… Знов потяглись марудні сірі дні…"
Украинка не дожила, а Розенбаум дождался — и поучаствовал в мировой революции. Мечты сбываются.
