ЯЦЕК КОМУДА
БОГУН
РОЗДІЛ І
БІСИ
Іван Богун, кальницкий полковник, преславний молодець, звитяжний ватажок козаків, який не з одної битви чи засідки виносив голову цілою, вмирав. Але ж відходив він не як простий запорожець – в степу, в самотності, слухаючи лопоту крил круків та виття вовків, притягнених свіжою кров'ю. Він лежав на ложі зі смердячих дьогтем шкір, накритий чудовою малиновою делією2 з соболиним коміром, а голову опирав на турецькій кульбаці. Прийшла на нього остання година, близько, за стіною намету зачаїлася смерть. Коли потрясений приступами болю він молотився по ліжку, то немов чув наближення тупоту копит її карого коня; йому здавалося, що ще мить, і Малодобра Пані заскочить на малу хвильку, щоб одним рухом коси стяти сиву, позначену шрамами голову козака.
Рани, які він отримав на берегах Пляшівки3, на самому краю кривавого берестецького поля битви, де цвіт молодецької армії Хмельницького загинув, витоптаний копитами польських коней, не бажали гоїтися, а вража куля досі сиділа у боці отамана. Полковник плював кров'ю, харчав, коли просив дати йому цілющого зілля чи горілки. Цілими місяцями лежав він наполовину живий, часом же скидався, вимагаючи коня та шаблю. Декілька разів він почув себе краще – тоді сідав на жеребця та мчав у степ. Але завжди наприкінці досягала його неміч. Так було і зараз – замість того, щоб гарцювати на захопленому у поляків іспанському коні, він стогнав на постільній білизні, а в руці, з якої стікала вся сила, стискав золоту полковницьку булаву, здобуту колись в таборі під Пилявцями4. Козаки молилися довкола нього.
- Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе добра і життя Подателю, Прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші5, - шепотів, стоячи на колінах, старий Пилип, якого прозвали Кульгавий, а це ж тому, що багато років тому, захищаючись в таборі під Старицею він втратив ногу і з тих пір підпирався на дерев'яній милиці. Ходили чутки, буцімто він найкраще в усім Кальникові6 знався на замовлянні хвороб та витяганню куль, а також на пусканню крові, вирізанню чиряків та відганянню ковтуна.
- Каркаєш мов крук, діду, - буркнув козак Сірко, не випускаючи поміж жовтих, пощерблених зубів цибуха здобутої турецької люльки. – Краще принеси горілки, а не тропарі тут одчитуй.
- Погано з ним, - буркнув Криса, якого так прозвали за темний шрам, що перетинав ліву брів, ніс та щоку. – Палянку з порохом давали?
- І не тільки з порохом, але навіть із попелом, - буркнув у відповідь Пилип.
- І що?
- Не допомогла.
- Що кому писане, те його не омине. – Криса урочисто заправив просмолений оселедець за праве вухо. – Як горілка з попелом здоров'я не дала, то це вже смерть певна, як амінь в молитві.
- Куля глибоко сидить, - задумливо сказав Пилип. – Не витягнути її свердлом, не видовбати долотом. Я так собі думав, що може вона сама вийде, але ж, мабуть, до серця її тягне, а не до землі. Що тут гадати – погано буде!
Богун застогнав. Криса висморкався двома пальцями, витер руку об польський литий пас7, до якого була пришито бодай як не сотня ляських гербових перснів. Сам козак завжди казав, що то були персні його ворогів, але ж всім було відомо, що їх значну частину він зібрав з трупів на полі бою, а деякі – найбільш знамениті – викупив за горілку від посполитих та татарів. Криса схиливс над Богуном, поглянув на його бліде обличчя та зрошене потом чоло.
- Батько, - тихо промовив він. – Я знаю. Тобі смерть писана. Так ти тоді ж скажи, де тебе ховати повинні? Тут, в степу, чи в Кийові, у святого Михайла, під Золотим Дахом?
- Батько наш – молодець достойний, - буркнув Сірко. – Йому гетьманський похорон належить і катафалк, з корогвами, з музикою. У Печерському монастирі йому лежати, в печері,поміж святими, а не у Михайла з волоцюгами та попами.
