Unknown полностью

Дзуньо цілує її руку.

За що? За що це, пане Дзуню?

Дзуньо. За красу твою, за любов моєї любові...

Леся. За любов...

Дзуньо. За красу твоєї любові.

Леся. Пане Дзуню, я вже звідтіля геть хочу, я вже домів піду!

Дзуньо. Вас вразив чимось хто-небудь?

Леся. Ні, ні, я вже звідтіля геть хочу, бо отут у грудях щастя повно, а я його заховати хочу, щоб було тільки зі мною, щоб не загубилося кудись по кутах, а тут у кутах я бачила павутиння, у блискучих кутах гус­те страшне павутиння... Я геть піду звідтіля...

Дзуньо. Іди, Лесю, покинь мене тут і спи спокій­но — все одно не почуєш хлипу серця мого...

Пауза.

Леся. Я остану. Це ж була тільки примха, звичай­на тільки примха. Неправда, пане Дзуню?

Дзуньо. Як я люблю тебе, моє дитятко миле!..

т

Леся. Я остаю, я не розгублю моєї радості, при вас не боятимуся нічого.

Д з у н ь о. Невже ж боязко тобі чогось, Лесю?

Леся. Ні, тільки чогось — отець Румега... Пане Дзу- шо, чого він хоче від мене?

Д з у н ь о. Доброго слова і серця, Лесю.

Леся. І більш пічого?

Дзупьо. Я ж сказав — доброго серця. А хіба це не вистарчить йому, не все це?..

Леся. Пане Дзуню, мені мецепас говорив, начебто отець Румега мав...

Дзуньо. Якнайкращу волю, Лесечко. Я б гаряче бажав, щоби з твого боку її теж не бракувало.

Пауза.

Леся. Якщо так — то нехай же отець Румега стане моїм батьком...

З      їдальні чути оплески й «браво».

Дзуньо. Скажи, Лесечко дорога: нашим, пашим батьком!..

Входить отець Румега з пляшкою і двома келішками.

О. Румега. Ну, що ж це, донечко моя, невже ж утекла від мене?

Дзуньо. Панна Леся, отче, хотіла лишень повіри­ти мені тайну одну.

О. Р у м е г а. От цікаво, яку це тайну хотіла вам Ле- сечка повірити...

Дзуньо. Що її шановний сусід від стола очарував її та що дитиною ще мріяла про саме такого батька.

О. Румега. І буде, буде його мати, хай тільки до­нечка чемною буде... і вип’є зі мною на її здоров’я!

Дзупьо. Така зворушлива напівродинна сцепка не вимагає третього свідка. Вибачте, панство! (Відходить.) Леся. Пане Дзу...

О. Румега. Хай собі йде, ну навіщо ж нам його... Ми собі, ми собі самі вип’ємо, Лесю. (Наливає.) На твоє, голубонько, здоров’ячко!

Леся. На ваше здоров’я, отче.

О. Р у м е г а. Не отче, Лесечко, а — татусю.

Пауза.

Леся. Татусю...(П’є.)

З їдальні чути грімкий, повний захвату голос: «Хай мені буде вільно у цю мить внести тост на славу рідній інтелігенції, отих найвірніших і найкращих синів народу, що з патріотиз­мом античних героїв і самопожертвою мучеників святої като­лицької церкви віддають усе життя своє Україні, а як треба буде, то за неї підуть і діди, і внуки па смерть і па муки!» Оплески, «браво», «хай живе» тощо. Входить меценас По- м и к е в и ч.

Помикевич. Ч-ч-чорт!

О. Р у м е г а. Ви, меценасе...

Помикевич. Я кажу, що ч-ч-чорна доля чекає тих, що стануть нам на дорозі.