Unknown полностью

Зозуля. Поки що страйковий комітет ждатиме на відповідь.

Директор. Вона буде.

Делегати виходять.

Бопцель. Директоре, води мені, будь ласка! (П'є воду.) Уперше в житті моєму це було, траплялося ді­стати від них цеглою в голову в темряві, з-за плота, підло та боягузливо, але віч-на-віч п’ястуком у груди від них, це надто дико й незрозуміло. Мені п’ятдесят три роки, і кожний рік життя я ліпив оцими пальцями до моєї вподоби. Що ставало на дорозі, розчавлював, як глисту, або бренькнув грішми і в кишеню ховав. Дово­дилося купувати генералів і міністрів, і вони підлесливо стискали мою руку. Ні, не стискав до болю їх руку пан інженер Бонцель, інженер Бонцель, гренадир золотої епохи, що гордовито й відважно йшов рсе вперед. А сьогодні... сьогодні діються речі... Ні! П’ятдесят три ро­ки йшов, піду й далі. Поки не трісне серце, йтиму далі, що б не було — далі і далі все мусить бути по-моєму!..

Директор. Так міцно вірите в це?

Бонцель. Так міцно вірю.

Директор. Так! Тепер нам вже не залишиться нічого, як тільки жити вірою і,— хто його знає — може, ще й дочекаємось чудес, а поки що фунт штерлінг удру­ге заломився, а в нас прп хмарах безробітних починає­ться страйк.

Бонцель. А це прокляте темпо. Наче самі ми спус­тили з ланцюга скаженого собаку, і біжать ошалілі дні, що ні проглянути їх, ні в книжки завести. Як вода крізь пальці, втікає клятий, жорстокіш і незрозумілий час.

Директор. Треба затиснути п’ястук і, поки час ще, ловити його.

Бонцель(нервово закурює сигару). Поговоріть ще з отим!

Директор. Белюх!

З суміжної кімнати входить Белюх.

Ви слухали?

Белюх. Чув усе. Ви з ними нічого не вдієте.

Директор. А ви?

Пауза.

Белюх. Вони мусять зникнути.

Д и р е к т о р. І що далі?

Белюх. Далі насадимо нову голову,— та іще без Бєлеца й Зозулі.

Бонцель. Це — той молодий Бєлец?

Директор. Вспокойтеся, пане інженере, Бєлец також зникне.

Б о н ц е л ь. Повинен осповпо зникнути. Такі люди _с наших часах готові на все,— навіть творити історію.

Б е л ю х. Він має не одну історію з моїми людьми, і тому він може грунтовно зникнути.

Директор. Ми про це нічого не знаємо і не знати­мемо, пане Белюх.

Б е л ю х. Панове взагалі надто часто вмивають руки.

Д и р е к т о р. Це нам, здається, доволі багато коштує.

Белюх. Кожний день страйку коштуватиме вам трохи більше.

Б о н ц е л ь. Довше ніж один день він не сміє • три­вати. В середу мусить початися праця. А хто не з’яви­ться в тартаку — негайно розрахувати.

Директор. Іншого виходу немає. Завтра їм за­явити про це.

Пауза.

Б о л ю х. А що на це скаже... товариш Гросфельд?

Директор. Маю вражеппя те, що й ви. А ви не порозумілися досі?