Unknown полностью

Вайда.Розумію. (Бере клунок санітара.) Розумію... (Виходить.)

Фельдфебель(тихо). Вероніко, це ти?..

Вона згодом відчиняє очі.

Ти?..

Вероніка. Дорку...

Фельдфебель цілує її, вона гладить його лице.

Таки знайшла, таки знайшла... шукала, думала — не зна­йду, самотність, Дорку, вбивала.

Фельдфебель. Самотність, Роню?..

Вероніка. Ванцьо, Дорку... Ванця нема... Фельдфебель. Ванцьо... Ванцьо помер?! Вероніка. Два місяці вже. Ти знаєш, я мусила їздити, лишала його з Анною, вона прогледіла, і він — упав з вікна простісінько на головку. Як мене викликали з депо, я прибігла і побачила — ні, я нічого не бачу, не хочу бачити, ні, ні, його, його більше, його!.. (Пауза.) Я не писала тобі про це, не писала, що кинула роботу, що втекла з хати, де було це вікно, де була кривава пляма під вікном. Пішла в сестри-жалібниці, від тієї жахливої самотності тікала до тебе, й усе-таки знайшла, й усе-таки знайшла. (Цілує його.) А ти, ти, Дорку, здоровий? (Від-

гортає його ковнір.) А светра все-таки не одягнув. На таку студінь, Дорчику!..

Фельдфебель. А Ванця нема...

Вітер дужчає.

Вероніка. Ну і що ж, що ж робити, Дорчику?

Пауза,

Фельдфебель. Вероніко, ти не повинна була сю­ди йти.

Вероніка. Не повинна — до тебе...

Пауза.

Фельдфебель. Що ж. Ми — поборемося ще. Ми поборемося ще... (Горне її до себе.)

Входить к а п і т а п, віп поволі підходить до Вероніки та про­водить рукою по її грудях.

Капітан. Жінка?

Фельдфебель. Моя дружина, пане капітане.

Капітан. Тим гірше для вас. А тепер — виходіть, пане фельдфебелю.

Фельдфебель. Вона...

Капітан. Ваша дружина. Так? Це я знаю, чув уже, та проте...

Фельдфебель. Не забувайте про це, капітане!..

Капітан. Йдіть до служби, фельдфебелю!

Вероніка. Пане капі...

Капітан. Рядовик енної санітарної колони — мов­чатиме.

Пауза.

Фельдфебель. Вероніко!

Довша мовчанка, опісля швидко виходить. Пауза,

Капітан(вказує їй на крісло). Ну, оповідайте!

Вероніка. Я сестра-жалібниця. Прагнула хоч раз іще стрінутися із чоловіком.

Капітан. Кохаєте його?

Пауза.

Вероніка. Принагідно довідалася, що він саме тут, дісталася до вашого полку, а сьогодні скористала з наго­ди, коли спитали, хто знає дорогу сюди. Я збрехала і, як санітар, добрела-таки.

Капітан. Папери?

Вероніка передає їх йому.

Ви могли згинути.

Вероніка. На війні, капітане?

Капітан. Так його кохаєте? (Гладить її коротко підстрижене волосся.) А ви знаєте, що ми тут усі начеб

у МОГИЛІ ВЖЄ?

Вероніка. Тут я не вмру сама.

Капітан. Розумію: вас мучила самотність.

Вероніка. П’ятнадцятого жовтпя я втратила нашого хлопчика, в само полуднє, в сонячне полуднє...

Пауза.

Капітан. В нього були також чорні кучері...

Вероніка. Лискучі чорні кучері і такі ж, такі ж самі оченята.

Капітан. Як ваші, бідпа Вероніко.

Вероніка. Це було жахливо.