Ярослав Галан. Фото. 1947,
ТВОРИ
У ЧОТИРЬОХ ТОМАХ
«НАУКОВА ДУМКА»
ТОМ ТРЕТІЙ
ПРОЗА, ПУБЛІЦИСТИКА, ЛІТЕРАТУРНА I ТЕАТРАЛЬНА КРИТИКА
КИЇВ — 1978
У2
ГІ5
Редакційна колегія:
Упорядкування та примітки
Редактор тому
Редакція художньої літератури
г
70403-056
М221 (04)-78
передплатне
У ДНІ НЕЗАБУТНІ
У місцевих «Ізвєстіях» з дня 16 квітня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року дрібними черенками у хроніці було:
«Петро Григор’єв, робітник тютюнової фабрики Асмо- лова, покінчив самогубством. При ньому знайдено записку ось якого змісту: «Ідуть на нас гайдамаки, а германці за ними. Не можу цього пережити, бо гине революція, вмирає робітничо-селянська воля».
А за три дні досвітку збиралися в степу залізничні варстатівці *. Мовчки посідали на могилі, невесело дивились, як з-поза вітряків станичних ставало огненне сонце. Як воно сперлося на найвище крило, надійшов від міста Зотов — машиніст, що до шістнадцятого фельдфебелем нещасливо служив: під Оликою ліву руку розчавило. Теліпався на вітрі синій рукав, вогнями горіло похмуре неголене обличчя. Постояв, закурив. Сашка Лизньов газетку йому тицьнув: наші вже й Матвіїв Курган залишили...
— Молодь, сходь, старйо, піджидай! — хрипнув Зотов, і почалося навчання. Затріскотіли кріси, розбубнився максимка, і засвистіли робітничі кулі по степу, як море житейське, широкому, як червона воля, весняному, радісному. Заіржали у тривозі козацькі коні й вихром- стрибуном шугнули в станицю, де стайні багацькі, де вівса півжолоба на душу. І дзвонами далекими, криком птахів перелітних заспівали душі кулеметників, душі трьох малолітків: Костя Вяльцева, Стьопки Мальцева й Моськи Панькова, кавалерів робітничих, що до бою за волю готовились.
У велику суботу, як щороку, церкви роздзвонилися. Та не було у передзвонах гордощів, був біль, була туга нестерпна. Не горіли під іконами свічки, не було натовпу
духотного, побожного. Зате банями золотистими, поміж хрести стораменні, димарів шляхом піднебесним шум ішов, що зорі блідли від нього. У чорному степу блимали вогники, і летів з нього зойк у місто, і стогін з грудей велетенських, що викидав мерців з могил, що трощив скелі — муравлища стоокі, що від нього, як п’яні, хиталися дзвіниці. Довго ще вночі дзенькали в розпуці дзвони, аж тріс у люті сам архієрейський соборний. Тоді інші розгубилися у шумі.
Потопала революція в робітничій крові.
Колись хтось перекинув над темною глибокою рікою моста залізничпого, може, на те якраз, щоб Кость, Моська і Стьопка спасли свої душі, що в них революційні серця горіли. У мареві пожежі бігли по нрогнилих дошках, у плечі бив жар із шахтарського ешелону, що його німецькі гранати запалили. Кріс був тільки в Моськи, кулемета ж на станції залишили. Кость, що біг попереду, упав, Моська схопив його за комір, рвонув, штовхнув, і бігли далі з голосним тривожним сапом.
Скінчився міст, побігли доріжкою, що між вагонами простягалася, а біля семафора сіли на холодних рейках. Довкруги бігали чорні тіні, метушились, кричали і лаяли когось. А три кавалери червоного прапора мов скам’яніли із жаху, з перевтоми великої. Полум’я за мостом бухнуло ще вище, каленим залізом попливла ріка, і мільйонні рої золотавих бджіл полинули у безвість ночі. А в степу — день червоний, і кривавими нитками по ньому бігли у далеку пітьму залізничні рейки. Хтось крикнув: «Дроздовці на мосту, братця!» І тут же десь між вагонами голос грімкий, богатирський, морським вітром загартований, буревієм розпалений: «Товаришу! Ніж у спину революції! Там — степи козацькі незбагнуті, а попереду Там’ярник * робітничий та буржуй єхидний, кровопивця, й усім влада совєтська, пролетарська. Товариші! Ніяк не поступите по мені! Це ніж у спину революції! Товариші! Наш Там’яр- ник і нашим стане до ранку! Товариші! Ач! Товариші! Нам броньовик на підмогу з Ратайська!»
Замовкли борці перевтомлені, тільки чутно: рясні постріли за мостом лунають. Звідтіля, де блиснула біла щілина у чорному небі, повз паровик повногрудий. Туди полинула юрба, попереду три молоді кавалери. Стьопка перший помітив, що паровик ішов до них сиротою. «А де ж паровик, до чортової мами!» — зойкнув хтось
у крилатій фуражці. «У чортової мами, товаришу!» — від- гукнула будка, і машина станула. Спинилася й юрба, і біля паровика наче маком посіяв. «Ура! Зотов! Іван Михайлович!» — крикнув Моська, а Іван Михайлович на тендері з’явивсь, па тендері у чорно-червону ніч людина без руки відчиняла мітинг.
Ніяких броньовиків у Ратайську, товариші, один