З мемуарів вільгельмівських політиків і стратегів знаємо, що творилося в німецькій верхівці в останні місяці першої світової війни, коли неминучість поразки Німеччини була вже очевидна навіть такому класичному прусському йолопові, як фельдмаршал Гінденбург.
Тепер історія повторюється, але — на свій спосіб. Правда, розгубленість і розгардіяш серед гітлерівської камарильї нині не менші, ніж у 1918 році.
Та є одна істотна різниця. Двадцять шість років тому керівна німецька зграя мала всі шанси вийти з війни запасними дверима. Нині перёд гітлерівською зграєю всі двері зачинені. їм залишається тільки одне: петелька.
Частина німецької плутократії та її генералів бачить безвихідність Німеччини і хотіла б зробити з цього конкретні висновки, поки не сталося те, що для неї найжах- ливіше,— поки Червона Армія не переступила німецького кордону.
Однак керівні кола на чолі з Гітлером свідомі участі, яка їх чекає за мільйони розтерзаних жінок і дітей, за
тисячі і тисячі зруйнованих міст і сіл; вопи вирішили захищати свою шкуру до кіпця.
В ім’я цієї шкури Гітлер не завагався послати нещодавно на той світ свого генерала Дітля, а на місце Рун- штедта поставити відомого воєнного злочинця генерала Клюгге.
Таким чипом, вирішальний голос у питаннях німецької стратегії має сьогодні шеф гестапо Гіммлср. Цей ватажок кількасоттисячпої орди есесівців може скоротити на голову навіть усіх німецьких генералів, однак історія не стане від цього ласкавішою до гітлерівських душогубів, а переможна Червона Армія ні на хвилину не змінить свого маршруту — на Берлін.
А це — найважливіше...
НАВОЛОЧ
В серпні 1941 року краківський генерал-губернатор Франк привіз з собою до Львова губернатора «галицького дистрикту» Ляша. Новоспечений диктатор був зразковим нацистом. Він знав майже напам’ять «Мани кампф» * і встиг уже пройти півторарічну школу винищування поляків. Цей пристрасний читач газет «Фоль- кішер беобахтер» та «Штюрмер» нещадно розстрілював радянських активістів, він день у день «гартував» свій характер спостеріганням масових страт українців і поляків, він нетерпляче чекав берлінської директиви про поголовне винищення 150 тисяч львівських євреїв.
Одного дня Ляш викликав до себе організовану ним «єврейську раду»:
— Незабаром буде створено гетто,— заявив він.— Решта від вас залежить, мої панове...
«Його панове» зрозуміли значення губернаторових слів.
Через кілька днів вони знову відвідали губернатора, згинаючись під тягарем чемоданів. У цих чемоданах було все, що члени «єврейської ради» зуміли зібрати серед багатих і бідних євреїв: брильянти, золото, срібло, годинники. Сподіваючись врятувати таким чином своє життя, жінки знімали з вух сережки, дівчата розставалися з обручками.
Делегати «єврейської ради» ввійшли до губернаторського палацу, але вони — не вийшли звідти більше. Щоб позбутися небажаних свідків, Ляш наказав їх цього ж таки дня повісити. .
Губернатор Ляш протягом одного дня став мультимільйонером.
А далі все пішло так, як наказав Берлін. Гетто було Лящем створене, євреї були винищені. Хто ж, одна?:,
опише здивування і обурення львівських гауптманів, обер- групенфюрерів та штурмбапфюрерів, коли вони в обезлюднених єврейських квартирах не знайшли для себе нічого, крім меблів, одежі і білизни...
Сліди вели до палацу губернатора. Львівське гестапо почувало себе ображеним і покривдженим, в офіцерському казино трохи не спалахнув бунт. Скоро про скандал дізналося всеньке місто.
Коли чутки про скарб Ляша дійшли до губернатора Франка, той налетів на Львів, наче яструб. В результаті обшуку Ляша було усунено, а знайдені в нього чемо- дапи — на превелике розчарування львівських «фюре- рів» — помандрували до генерал-губернаторського палацу в Кракові...
На місце Ляша прийшло друге дітище Гітлера — Вех- тер. Той був уже обережніший, він поклонявся принципові: «рука руку миє».
У 1943 році Вехтер оголошує наказ, за яким жителі Галичини, що хочуть залишитись живими, повинні подбати про так звану «кенкарту», яка свідчила б про їх «арійське походження».
Для видавання «кенкарт» був організований велетенський бюрократичний апарат. Точніше кажучи: велетенський трест шантажистів і хабарників, на чолі якого стояв сам Вехтер.
Кожна жертва гітлерівських пройдисвітів повинна була пред’явити не тільки метричні посвідчення батька й матері, але й діда та баби.
В більшості випадків це була неможлива річ, бо полум’я війни не пощадило також і архівів. Однак саме цього й треба було Вехтерові та його спільникам. Ціна «кенкарти» без діда і баби коливалися від 1 000 до 5 000 злотих, залежно від заможності жертви і апетиту чиновника...
Після втечі німців з Харкова й Києва у львівських кафе та ресторанах можна було спостерігати цікаві сцени. Німецькі офіцери вермахту, СС, поліції та гестапо зранку до ночі спекулювали награбованим добром: коштовностями, картинами, старовиною, килимами, китайськими вазами, годинниками, білизною, ба, навіть — алюмінієвими кастрюлями...