Як багато тих довгих днів збігло! Мене щось постійно гнітило, серце безтямно обмірковувало події, навіть на тому привітному сірому камені, що стояв біля моєї хатини, ніби з’являвся вираз страждання й розпуки, коли я його минав. Збиралося на дощ, страшенно парило, задуха стрічала мене всюди, куди я потикався; крутило в лівій нозі; уранці я бачив, як рвався з голобель один із коней добродія Мака, - все це для мене означало переміну погоди. “Поки стоїть година, добре було б запастися їжею,” - подумав я.
Я прив’язав Езопа, взяв рибальські снасті й рушницю і пішов на пристань. Я був страшенно пригнічений.
- Коли прибуде поштовий пароплав?- спитав якогось рибалки.
- Поштовий пароплав? Через три тижні,- відповів рибалка.
- Я чекаю мундир,- сказав я.
Потім я стрів прикажчика добродія Мака. Взявши його за руку, спитав:
- Скажіть мені, ради Бога, ви більше не граєте у віст у Сірілунні?
- Чого ж, часто граємо,- відповів він.
Мовчання.
- А я останнім часом не зміг туди вибратись,- сказав я.
Я поплив човном до того міста, де зазвичай ловлю рибу. В повітрі стояла задуха, хмарами купчились комарі, і я, рятуючись від них, весь час мусив курити. Клювала пікша, я ловив вудкою на два гачки й мав добрий улов. Пливучи до берега, я підстрелив двох гагарок.
Коли я причалив, то побачив на пристані коваля. Він був зайнятий роботою. Мені дещо спадає на думку, і я питаю його:
- Може, підемо додому?
- Ні,- відповідає він.- Добродій Мак дав мені роботу аж до півночі.
Я кивнув головою, а сам собі подумав: “Як добре”.
Я взяв свій улов і подався дорогою, що вела проз ковалеву оселю. Ева була вдома сама.
- Як же я стужився за тобою!- сказав я їй. Побачивши її, я схвилювався, а вона так здивувалась, що ледве й глянула на мене.- Я люблю твою молодість і твої добрі очі,- вів я далі.- Покарай мене сьогодні за те, що я більше думав про іншу, ніж про тебе. Знаєш, я прийшов, щоб тільки побачити тебе. Мені так гарно з тобою, я кохаю тебе. Ти чула, як уночі я тебе кликав?
- Ні,- нажахано відповіла вона.
- Я кликав Едварду, панну Едварду, а думав про тебе. Я від того й прокинувся. Атож, я думав про тебе, мені можна пробачити, я обмовився, назвавши Едварду. Та годі вже про неї. Господи, любонько моя кохана, Ево! В тебе сьогодні такі ясні уста! В тебе красивіші, ніж в Едварди, ноги, ось глянь сама,- я підняв їй спідницю, щоб вона побачила свої ноги.
Радість, якої я ще ніколи в ній не бачив, заграла на її виду; вона хоче відвернутись, та роздумується і однією рукою обіймає мене за шию.
Трохи перегодом у нас розв’язуються язики, ми весь час сидимо на довгій лаві й говоримо душа в душу. Я сказав:
- А ти знаєш, що панна Едварда ще не навчилась говорити? Вона балакає, як дитина, каже “більш щасливіше”, я чув це на власні вуха. По-твоєму, в неї красиве чоло? Мені так не здається. В неї якесь нелюдське чоло. Вона навіть не миє рук.
- Ми ж не збирались більше про неї говорити.
- А й справді. Просто я забувся.
Минає ще якийсь час. Я про щось думаю і мовчу.
- А чого в тебе сльози на очах?- питає Ева.
- Все таки в неї красиве чоло,- кажу я,- і руки в неї завжди чисті. То якось раз вона їх не помила. Я тільки це й мав на думці.- Однак з запалом і крізь зуби я веду далі: - Я невпинно думаю про тебе, Ево! Та мені кортить розказати тобі те, чого ти, мабуть, не чула. Коли Едварда вперше побачила Езопа, то мовила: “Езоп був мислитель, фригієць”. Хіба не безглуздо? Я певен, що вона вичитала це з якоїсь книжки того самого дня.
- Ну то й що?- питає Ева.
- Наскільки я пам’ятаю, вона ще сказала, що Езоповим учителем був Ксанф. Ха-ха-ха!
- Он як!
- На біса розводитися в товаристві про те, що Езоповим учителем був Ксанф? Я просто питаю. О, ти сьогодні не в гуморі, Ево, а то луснула б від сміху.
- Та ні, мені також це видається смішним,- каже Ева, якось неприродно і здивовано засміявшись.- Але я не розуміюсь на цьому так добре, як ти.
Я мовчу й думаю, мовчу й думаю.
- Хочеш, ми краще посидимо мовчки, без жодних слів?- тихенько питає Ева.
Її очі світились добротою, вона погладила мене рукою по голові.
- Яка ти добра душа!- скрикую я, палко пригортаючи її до себе.- Авжеж, я гину від кохання до тебе, я кохаю тебе дедалі дужче. Врешті-решт, коли я їхатиму звідси, то заберу тебе з собою. Ось побачиш. Ти поїдеш зі мною?
- Так, відповідає вона.
Я майже не чую того “так”, але відчуваю його з її дихання, помічаю з усього її виду. Ми стискаємо одне одного в жагучих обіймах, і вона, втративши голову, віддається мені.
Через годину я цілую Еву на прощання й іду. У дверях натикаюся на добродія Мака.
Самого добродія Мака.
Він здригається, дивиться в кімнату, зупиняється на порозі й упивається очима в нас.
- Ну й ну!- каже він і, збитий з пантелику, не може більше мовити й слова.
- Не сподівались мене тут застати?- питаю я і вклоняюся.
Ева завмирає.
Добродій Мак оговтується, відчувши в собі якусь дивовижну впевненість, і відповідає:
