Передмова
З початку було тепло й зручно.
Моє “Я” заспокійливо колихало, наче на невеличких хвилях. Іноді мені здавалось, що я торкаюсь чогось пухкого, а іноді шовковистого. Ще періодично складалось відчуття польоту, наче в мене відростали крила.
Здавалося, що все це триває вічність. Цілу вічність безтурботності.
Вічність.
Але раптово все змінилося, коли до мене завітав неочікуваний гість.
“Час прийшов”, - оголосив він й протягнув мені ключа.
Останнє, що пам’ятаю, ключ на дотик був крижаний.
А потім все кардинально змінилося.
Частина І.
“Зима 156-157рр. ”
Я прийшла до тями в погано освітленому залі без вікон, де смолоскипи, що висіли на стінах, відкидаючи химерні тіні додавали цьому місцю моторошності. Але цього було достатньо, щоб помітити натовп, що оточував мене. Кожен з них мав розгублений вигляд та посилене серцебиття. Хтось лежав, хтось сидів, а деякі вже стояли на ногах. Я сиділа. Так зручніше було роздивлятися тісний колодязь, стеля якого губилася в темряві, та грубо вирізаний малюнок на кам'яній підлозі. Було холодно і вогко. А також стояв різкий, неприємний запах цвілі.
Раптово малюнок на підлозі почав світитися, а за декілька секунд став настільки яскравим, що довелось заплющити очі, рятуючи їх від осліплення. Все скінчилось так же несподівано як і почалось. Але на цьому сюрпризи не закінчилися. За моєю спиною почувся скрегіт у супроводі протягу. Я обернулась, щоб дізнатися причину їх появи.
Як виявилося в колодязі були двері, і тепер на їх порозі стояло п’ятеро чоловіків. Один в довгому, білому балахоні, решта у відшліфованих до блиску обладунках.
- Ласкаво просимо до нашого світу! - голосно сказав чоловік у білому, привертаючи до себе увагу. - Будь ласка, прослідкуйте за мною, де вам все буде пояснено.
Усі мовчки повставали й без зайвих питань пішли за супроводом. У мене самої ніби язик онімів, хоча в голові стояв галас із не озвучених питань.
Спочатку йшли нескінченно довгим, вузьким, звивистим коридором, який, судячи з затхлого запаху, був під землею, освітлений все тими ж поодинокими смолоскипами. Потім піднялися по потертих не одним сторіччям затемненими сходами. Ще один коридор. На щастя, цей мав вузькі вікна, за якими можна було спостерігати рожеве небо, чи то світанку, чи то заходу сонця. Наприкінці подорожі були масивні, різьблені двері висотою з два мої зросту, а за ними просторий зал, затоплений червоним світлом, що вливався крізь величезні арки вікон.
В залі нас очікували. За довгим столом сиділо двоє чоловіків в такому самому білому одязі як і в нашого проводжатого, але прикрашеному золотою вишивкою. Вони з насторогою дивилися на нас, поки наш супровід не сів поруч з ними та почав щось дуже тихо розповідати. Я намагалась підслухати як могла, але дивний шум у вухах постійно заважав. Чоловіки в броні стояли уздовж стін, при цьому впевнено тримаючись руки на ефесах, готові в будь-який момент скористатися зброєю. Наче хтось збирався напасти на них. Ага. А як же. Попереду мене стояла невисока дівчина-підліток, для якої навіть її інструмент, що висів за спиною, був важким. Та, мабуть, для вояк вона здавалась дуже грізним супротивником.
Двері залу знову відчинилися, і ще п’ять людей увійшли до нього. Якщо можна так висловитися. Хтось відрізнявся формою вух, хтось наявністю рогів, а хтось мав шкіру нестандартного відтінку. Однак мої супутники також могли похвалитися цим. Як і я, судячи з моїх кігтів замість нігтів.
Зустріч за столом продовжилась з новими “людьми”, та ніхто не поспішав пояснити нам що-небудь, хоча й обіцяли. Від цього багато хто почав нервувати. Від нічого не робити, я почала роздивлятися таких самих “щасливчиків”, як і я. Майже третина була одягнена в броню. Деякі були одягнені в довгі сукні, вишиті хитромудрою вишивкою, або в шкіряні штани та туніки. Але були ті, на кому красувалися корсети, шорти та панчохи. Такі явно мерзли, і з благанням в очах дивилися на решту в пошуках у кого можна позичити одяг. А від двох камінів, що яскраво палали, тепла явно було недостатньо.
- Прошу вашої уваги, - до нас звернувся наш путівник, - тепер ми розіб'ємо вас на групи, і ваші куратори пояснюють вам все детально. Так, перша група: "Воїн".
Від столу відійшов здоровезний чоловік у важкому хутряному плащі, накинутому на широкі плечі. Усі одягнені в броню підійшли до нього. Привітавшись з ними він коротко вимовив "за мною", й група поспішала залишити зал за куратором.
“Жрець”, “Бард”. По черзі продовжував називати “білий”. І як тільки наступний чоловік підіймався зі столу, коло нього негайно зібралася зграйка, після чого одразу покидали приміщення.
Здається й очікувала, але все одно здригнулася, коли почула “Маг” та подивилася на куратора. Це був чоловік середнього віку в темно-синій мантії з довгим, посрібленим волоссям та суворим виглядом обличчя.
- Йдемо, - коротко кинув він і, не очікуючи коли до нього підійдуть, направився до виходу.