Головною темою цього дня стало, що Вальдегор, як справжній вампір буде жити в замку, та пити кров дів замість чаю на сніданок. Про кров розумних звісно був жарт, Гору вистачало звичайної їжі, а кров звірів він пив лише двічі після того як спробував мою. Ще з нашої першої зустрічі вампір добре набрав вагу, навіть рельєф м’язів з’явився. Правда він їв стільки, наче в нього замість шлунка чорна діра. І куди це потім дівалося?
А ще ми обговорювали, що робити з Айшою, та як вгамувати її жадобу помсти. По школі ходила плітка, що я торгую своїм тілом. Мені до неї було байдуже, рано чи пізно правда спливе на поверхню. Але Філл наполягав, що в майбутньому це може вилізти боком.
- А ще добре, що вона не знає, що незаміжня дівчина живе з хлопцем в одному будинку. Ото буде привід по пліткувати, - додала Улла.
- Колись я не стримуюсь й зверну їй шию, - пообіцяв Філл.
- Краще прийми другу іпостась, дочекайся у темному провулку та налякай, - порадила я.
- Тоді може краще лякати Вальдегором. Вампір, це дійсно страшно, - знов додала Улла.
- Для чого? – здивувався блондинчик.
- Щоб після кожного переляку дзюрила в штани, - вже відповіла я.
На мене всі подивилися.
- Я от дивлюсь на тебе та гадаю, ти серйозно, чи жартуєш? – запитав Філл.
- Сама іноді не знаю. Здається в моїй голові живе дві особистості. Одна й голос подати боїться, а друга шукає пригод.
Просиділи десь ще годин дві, аж раптом я відчула, що нібито за нами спостерігають.
- Що не так? – запитав Вальдегор, помітивши що я кручу головою, в пошуках спостерігачів.
- В мене відчуття, що за нами хтось стежить з лісу.
- В мене також, - поділився блондинчик. – Підемо перевіримо?
- Що перевірите?
- Ліс. Ти посидь тут з Уллою, а ми швидко.
Не встиг Філл навіть щось сказати, як ми втрьох сховалися за густими гілками ялинок.
Самідір хутко перебираючи чотирма лапами біг попереду винюхуючи чийсь слід. Отже, мені не здалося. Кроків десь за двісті ми надибали відбиток підошви чобота. Це був не мій, та не вампіра. Розмір не підходив. Може у Філла, після трансформування, й буде такого величезного розміру, але одногрупник тут не перетворювався.
- У-ху, - почулося з гори.
Я підняла голову. На гільці дерева сиділа чорна птаха, дуже схожа на сову з кістяними наростами на голові, наче невеличкі, ріжки. Птаха сиділа спокійно поки не зустрілася зі мною поглядом, після чого підхопившись полетіла геть.
Йти дали на пошуки хто за нами стежив не було можливості, Самідір загубив слід. А якщо він не зміг його знайти, то я тим паче.
- Ми, в цьому лісі не одні, - доповів про знахідку Гор. – Там хтось за нами стежив. Знайшли здоровезний відбиток ноги.
- Однієї? – запитав Філл, та отримавши підтвердження, продовжив: - Покажи.
Ми з Уллою залишились самі. Святкувати більше не хотілося, адже це місце до сьогодні вважала своєю особистою схованкою.
- Які плани на завтра? – запитала Улла, щоб розмовою зняти напругу.
- Сьогодні Санрей намалювався в крамниці.
- Удавав що нічого не відбулося?
- Так. А ще уявляєш, запросив панів Прієрів та мене на вечерю до себе.
- Він дійсно такий дурний?
- Мабуть. Але від вечора мені не вдалося відмовитись. Того завтра йду в гості.
- От же ж паскудство.
- Та не кажи.
Хлопці повернулися ще більш похмурі. Вони ще знайшли декілька слідів незнайомця.
Спеціально наряджатися задля походу в гості не стала, мені ще на роботу треба до “Ведмедика”. Вибір пав на плаття з тонкої шерсті сапфірового кольору.
Двері двоповерхового будинку були відкриті самим власником. Як виявилося, він влаштував щось на зразок званого вечора, де ще були гості, окрім нас. Серед натовпу, переважно з жінок, мені були відомі лише двоє. Руперт Суфо та магістр Частвінг Ванлір. Того виникло розумне питання: "Для чого запросили мене?".
Стіл вражав великою кількістю їжі явно приготовленою не самим Наосом. Я сиділа між двома чоловіками, вони представилися як Обрун та Ростан.
- Звідки ви до нас прибули? – ввічливу розмову розпочав Ростан.
- З Доріма.
- Далеченько. Ваші батьки також маги? Ні? Отже, ви перша в сім'ї з силою. Чи були ще бабусі та дідусі?
- Важко сказати, - ухилилась від прямої відповіді. - А чим ви займаєтесь?
- Я алхімік. Тримаю крамницю в Мілет-Дуні.
- От ви дійсно далеко забрели.
- Це точно. Але іноді справи й не в такі далекі міста мене заводили.
Далі чоловік почав розповідати де був та що бачив. Іноді до нашої бесіди долучався другій сусід, але на довго його не вистачало, того на багато більше цікавила брюнетка, що сиділа навпроти, з майже оголеним бюстом який загрозливо виглядав з декольте червоного, оксамитового плаття, того й дивись, випаде. Я ж декілька разів ловила на собі погляд господаря цього зборища, та не могла зрозуміти, чого він хоче. Його навіть без артефакту не могла “прочитати”. Санрей іноді звертався до мене з якимось питанням, я швидко відповідала, та поверталася до розмови з алхіміком. Від Ростана хоча й пахло всілякою алхімічною гидотою, та співрозмовником він був приємним.