Усі їхні демони полностью

На вулиці сніжило. Справжня казкова зима опустилася на місто одразу після Різдва. Але цього року Лесі не було з ким кататися на санчатах у міському парку чи гратися у сніжки — з Христинкою вони вже не помирилися. У школі тепер майже ніхто не розмовляв із Лесею. Не раз вона чула за спиною насторожені перешіптування: «психічка», «сестра вбивці». На наступний навчальний рік її переведуть до іншої школи. Можливо, там дівчинка знайде собі нових друзів? Принаймні вона сподівається.

Після смерті Віктора Анжела пролікувалася й кинула пити. Соціальна служба та ювенальна поліція ще кілька місяців прискіпливо стежили за їхнім життям, та зрештою Лесю залишили під опікою матері. Анжела була цілком певна: якби доньку забрали — сенсу продовжувати боротьбу та взагалі жити не лишилося б... А зараз їм випала нагода почати все спочатку. Колектори також відчепилися — цивільний чоловік забрав борги з собою в могилу. Щоправда, спрага досі часом обпікає Анжелі горло, іноді їй так хочеться зробити бодай один ковточок пива чи вина, проте жінка тримається.

Коли подали потяг, вона потягла Лесю до вагона. Дорогою дівчинка не вгавала:

— Мам, а до кого ми їдемо? Ну, скажи! Чи хоча б натякни. Анжела сповільнила крок, озирнулася:

— Побачиш, — відповіла, стискаючи в кишені зіжмаканий конверт.

— А якщо я хочу знати вже?

Вони підійшли до свого вагона. Плануючи цю подорож, Анжела нервувала і водночас відчувала дивовижну полегкість. Стільки років минуло, нарешті вона знає правду.

— Квитки! — грізно заступила пасажирам дорогу огрядна провідниця в темно-синьому зимовому бушлаті з емблемою Укрзалізниці.

Анжела мовчки простягла їхні квитки, свій паспорт та свідоцтво про народження доньки. Провідниця кілька секунд вивчала документи, тоді перепитала:

— А на пса? — зміряла жалісливим поглядом худого й сумирного спанієля, що притискався до ніг дівчинки. Анжела дістала багажний квиток з відміткою «Тварини».

— Намордник маєте?

Жінка ствердно кивнула:

— У пакеті. Але вона в нас не кусається.

— Та йдіть уже! — поважно звеліла провідниця. — Місця тринадцять і п’ятнадцять. Постіль принесу, як рушимо.

Першою у вагон заскочила Леся, за нею Лада, а тоді піднялася «на борт» мама. Попереду — ніч у потягу, а вже завтра — довгоочікувана зустріч.

Тоді, коли Анжела вже й думати покинула про Юру, їй надійшов лист. Перечитувала його мало не щодня, та все не наважувалася зателефонувати за номером, зазначеним у листі. А на Різдво щось ніби змусило її схопити мобільний та почути врешті-решт правду...

Анжело, привіт!

Не бачилися від хрестин вашого малого... ти вже, напевне, забула про моє існування. Сподіваюся, живете з дітьми за старою адресою, і ти отримаєш цього листа.

Я зараз перебуваю на службі в зоні ООС.

Ти маєш знати дещо про Юру — він не вбивав нікого на Майдані. Порушив прямий наказ і, втікаючи від покарання, спочатку переховувався, а потім під чужим ім’ям поїхав добровольцем на передову.

На жаль, Юри більше немає. Загинув як герой під тим чужим ім’ям...

Два тижні тому я випадково знайшов серед волонтерських книжок зошит. Це виявився щоденник побратима Юри. Там він писав і про свою втечу з «Беркута», і про переховування селами й лісами, і про те, як важко звикає бути вже не Юрієм Кухарчуком, а... Іваном Чопком. Писав, що відчайдушно сумує за дітьми і коханою дружиною. У конверт додаю вирваний аркуш з його щоденника.

Той зошит я зберіг. Надішлю, щойно отримаю від тебе звістку.

Могила Івана Чопка під Києвом. Там поховано кількох бійців, які не мали родичів та прописки. Зателефонуй мені, я розповім, де саме.

Прийми мої співчуття.

Сашко Дубінський

У вагоні було тепло, хоча трохи смерділо кіптявою й туалетом. Дуже швидко всі місця плацкарту заповнилися людьми, і потяг, хитаючись, рушив. Провідниця принесла постіль, запропонувала чаю.