Знайомий голос, знайомий погляд розумних карих очей… Інтелігентне обличчя. Пригадалася відразу їхня розмова там, у парку гетьманської вілли, під час перерви в роботі комісії, яка відбирала колишніх служак «Державної варти» в розвідшколи абверу. Зветься цей кароокий, здається, Войцехівським. Так, Корній Войцехівський. Про що вони тоді говорили? Ага, чи можуть вийти з таких, як він, підтоптаних, розвідники абверу на Радянщині. Войцехівський одверто. висловив сумнів: «Умов не знаємо, вже понад двадцять років на батьківщині не були. Більшість з нас справжніх військових знань ніколи не мала: несли поліцейську і взагалі різну каральну службу. Та й де гарантія, що за ці двоє десятиліть кожний зберіг у собі ту ненависть до більшовиків? Може, випала, як гнилий зуб?»
— З таким настроєм не варто вербуватися до школи, — порадив тоді Клинченко, із задоволенням подумавши: «От і добре, одним шпигуном менше. А може, він мої думки за завданням СД розвідує?».
— Я кажу не про власні сумніви, а просто припускаю, що вони в когось можуть бути. Треба підбирати кандидатів обережніше. Не всіх підряд…
— Дякую за пораду, але, як ви бачите, наша комісія якраз цим і зайнята.
Пізніше, коли Войцехівський став уже перед комісією, Микола довідався, що він закінчив учительську семінарію, але за спеціальністю майже не працював: перешкодила громадянська війна. У «Варті» виконував різні доручення, коли виникала потреба в грамотних людях: складав звіти, займався статистикою. Останні двадцять років жив випадковими заробітками: давав уроки російської мови, був співвласником таксомотора, робітником на різних заводах.
Переважна більшість членів комісії була проти зарахування Войцехівського до розвідшколи: ніякого досвіду розвідки чи диверсій, жодного знищеного більшовика «на власному рахунку». Невідомо, чи хоч раз у житті вистрелив. Коли б Клинченко розповів про свою розмову з цим сумнівним кандидатом — у фашистській Німеччині стало б більше на одного «підозрілого». Та він не розголосив. Навпаки, як представник абверу підтримав кандидатуру Войцехівського.
— Я рішуче «за», панове. Освіченість — основа, на якій можна навчити чого завгодно.
«Ця людина мені ще згодиться», — твердо вирішив тоді Микола. І одверто розповів Войцехівському про дискусію серед членів комісії.
— Я ваш боржник, — відповів кандидат у шпигуни й посміхнувся.
Клинченко не вловив інтонації, з якою було вимовлено ці слова. Чи то іронія, чи то подяка.
І ось вони знову зустрілися. Далі ще один знайомий, другий, третій… Ціла компанія, і всі його «хрещеники».
На їхні просьби довелося повернутися до залу. Замовили вечерю.
«Хрещеники» взялися розпитувати: де він тепер, що робить? Як там на Алоїзенштрассе?
Сказав, що приїхав сюди відпочити. Служба та сама, а докладно, вони самі знають, про такі речі не говорять, та ще в ресторані. Гетьмана бачив місяць тому: живий, здоровий.
Їх теж ні про які службові справи не розпитував. Знав, що збоку хтось із контррозвідників все спостерігає і сьогодні ж кожного докладно допитуватимуть про застольну бесіду.
Пізніше вночі, коли вийшли, попросив, щоб хтось допоміг дістатися до готелю.
— Ну, от, хоча б ви, пане Войцехівський.
Коли лишилися вдвох, спитав одверто:
— Ну, Корнію батьковичу, хоч не дарма відстоював я вас перед комісією, як ваші успіхи в школі?
— Теоретична підготовка на п'ять з плюсом, стріляю влучно, а от ножем володію гірше за всіх. І з провокаціями теж не виходить.
— З якими провокаціями?
— Раз на Тиждень нас по черзі посилають розвідувати настрої серед місцевого населення. Люди ж бояться говорити одверто. От хлопці і затівають провокації. Кого горілкою примушують розв'язати язика, кого іншими способами. Гестапо бере, а курсантам виставляють високі оцінки. Перепадають і грошові нагороди. «Зелена гура» на цьому, переважно, й тримається.
— А у вас не виходить?
— Ні! Дарма за мене тоді клопоталися… Пане старшина, а що мені буде, коли я відмовлюся їхати до Росії?
Запала пауза. Клинченко напружено думав: «а якщо зараз же і перевербувати?» Вирішив: «пізніше, коли доберуся до його особової справи».
Порадив:
— Головне — добре вчитися, а там знайдемо вам якусь іншу роботу. Можливо, я сам вирішуватиму, кого з вас куди.
