За нелегальний перехід кордону я став перед судом. Кару відбував у львівській в'язниці. Тут дізнався про початок війни. Під час бомбардування втік. Спочатку думав податися назустріч вермахтові, але потім вирішив: краще влитися в потік біженців і просуватися на схід. Цей лист лишаю у Львові на явочній квартирі, адресу якої мені дав колись Кнох. Звідси триматиму курс на київську явку. Адреса вам відома. Сподіваюсь у Києві легалізуватися. Скажу, що документи загубив під час евакуації. А може придушу якогось більшовичка та заволодію його паперами. Чекаю на ваші вказівки. Шліть зв'язкового з грішми та радіостанцією».
— Що ви про це думаєте, лейтенант?
— Поки нічого, бо ж не знаю, що то за «Шукач».
— Його справжнє прізвище Андрейко. Карпо Герасимович Андрейко. Колишній офіцер царської, а потім білої армій. Восени минулого року майор Долл послав його на той бік. І я певний: він багато зробив би, коли б не цей йолоп Кнох. Так що ви тепер скажете?
Клинченко удав, ніби роздумує, хоча для нього вже було ясно: зв'язковим пошлють його. Щоб закріпитися на цій позиції, вирішив продемонструвати свою пильність:
— Я припускаю, гер майор, два варіанти. Перший — лист написаний нашим агентом Андрейком. Другий — лист написаний колишнім нашим агентом, перевербованим НКВС. Потрібна перевірка на місці.
— Маєте рацію: підстави для сумніву є. Хоч, одвер-то кажучи, я більше вірю в перший варіант. Надто ненавидить «Шукач» червоних, а в них забагато претензій до нього, щоб повірити в його щирість. Та відкинути сумніви ми маємо право лише після перевірки. Це покладається на вас. Візьмете з собою Войцехівського. Хай він першим і відвідає явку. Скаже, що прийшов один. А ви кілька днів перечекайте. Встановіть спостереження за явочною квартирою. Якщо все буде гаразд — завітайте. Передайте радіостанцію. До речі, вона надзвичайно портативна, міститься в невеликому чемоданчику. Остання технічна новинка конструкторів абверу. Адмірал Канаріс дуже пишається нею. Андрейкові передайте, щоб у Києві не затримувався, просувався далі на схід, влаштувався на оборонному підприємстві й забезпечував нас звідти інформацією.
— З якою легендою ми з'явимося в тилу радянських війск?
— Найпростішою. Ви одержите документи на ім'я лейтенанта Червоної Армії Григор'єва. Войцехівський — на ім'я сержанта Макарчика. Не «липу» — справжні. Ми маємо вже такі документи, підібрані на полі бою. Видавати будете себе за військовослужбовців, що відстали від своєї частини.
— Гер майор, це небезпечно. Можемо справді натрапити на «свою» частину. Чи не краще закинути нас літаком десь під Київ?
— Ваше запитання мене тривожить. Погано знаєте, виходить, нинішню обстановку в радянському прифронтовому тилу. А втім, це не ваша вина: ви ще не поінформовані. Ознайомтеся хоча б з оцим…
Бізанц дістав із шухляди перехоплене радіоповідомлення Радянського Інформбюро від 26 червня 1941 року. Після зведення про хід бойових дій на головних оперативних напрямах наводилися окремі епізоди.
«На території Радянської Білорусії противник з метою шпіонажу висадив кілька невеликих груп парашутистів (по чотири-шість чоловік) з радіостанціями. Ці парашутисти виловлені місцевими жителями й передані в розпорядження військової влади».
З України повідомлялося:
«Кожна спроба висадити парашутистів зустрічає енергійну відсіч. Так, наприклад, під час висадки ворожого повітряного десанту в містечку Н. кавалерійська частина Червоної Армії, яка стояла поблизу, атакувала і знищила десант в момент його приземлення».
— Уявляєте, гер лейтенант, як тяжко доводиться нашим?
— Ще б пак! Виходить, проти нас воює не тільки армія!
— В усякому разі з розкритими обіймами не. зустрічають. Та з часом усе стане на своє місце. Частини СС, гестапо, «Нахтігаль», «Роланд», «Бранденбург-800», фельджандармерія, поліція, зондеркоманди… Є кому порядок навести, точніше, встановити новий. Фюрер все передбачив.
Клинченко мовчав, переборюючи гнів і біль.
— А поки населення не підкорене, — вів далі Бізанц, — десантуватися з літака небезпечно. Краще добиратися наземними шляхами. Бої ідуть переважно танкові. На окремих ділянках суцільного фронту немає. В таку «дірку» й доведеться прослизнути, а там загубитеся в маневрах величезних військових мас і щасливо до беретеся до Києва. За тиждень впораєтесь, а за цей час і німецька армія там буде. Отже, через тиждень — у Києві!
В ніч на 29 червня 1941 року Клинченко і Войцехівський на Луцькому напрямі перейшли лінію фронту. Пробираючись лісами, болотами, яругами, вони вийшли в тил радянським фронтовим частинам. Клинченкові довелося весь час квапити свого супутника. Войцехівський втратив психічну рівновагу: то на очі його набігала сльоза і він кидався цілувати землю України, по якій ступав після двадцятирічної відсутності, то стискував кулаки, лаявся, волав:
— Чорт з нею, з тою розвідкою. Я хочу нищити гітлерівців не таємно, а явно, з кулемета, душити своїми руками. Приєднаймося, лейтенанте, до якоїсь червоноармійської частини, хоч на тиждень, хоч на день…
