РОБЕРТ ФОРИСЬ
В ОБІЙМАХ КАЗАНОВИ
(історична повість про успіхи великого звабника в Польщі)
Розділ 1
Гральний салон тонув у сяянні сотень мерехтливих свічок. Оксамит на стінах приглушував стримане шепотіння голосів, шелест карт і стукіт гральних костей, що котилися по полірованому дереву.
У задній частині кімнати висилася ширма з сандалового дерева та китайського паперу, розмальована величними східними павичами.
Троє людей сиділи за столиком, прихованим від очей інших відвідувачів грального закладу. Власник салону, Маурицій Зревінський, п’ятдесятирічний чоловік, який вважався корисною та довіреною особою у товариських колах Варшави, роздавав карти, не беручи особистої участі в грі. Ліворуч від нього сиділа жінка, зріла й гарна, зі світлим обличчям і великими карими очима, прикритими довгими бровами.
Старостина, Ельжбета Мірська, як і личить елегантній жінці, що поклоняється паризькій моді, ховала волосся під перукою, а її щоки та губи вкривали рум'яна, що нагадували свіжі пелюстки троянд. Того вечора жінка одягла блакитну сукню, прикрашену яскравими бантами та мереживом на рукавах і ліфі. Сміливий виріз відкривав верхню частину її білих грудей.
Другий чоловік, який сидів за столом, продовжував дивитися на сміливо оголені округлості дами. Ця слабкість, однак, жодним чином не завадила його грі, про що свідчила купа золотих і срібних монет, що нагромадилися на його боці столу. У щасливчика була зовнішність жителя півдня - надзвичайно гарне обличчя з високим чолом, оливковою шкірою, орлиним носом і чуттєвими губами з усмішкою, значення якої важко було вгадати.
Одягнений він був у світло-бежевий сюртук облягаючого крою, а також бриджі зі шкіри лані. Під розстібнутим сюртуком виблискував у світлі свічок золотистий жилет, вишитий розквітлими червоними квітами троянд, застібнутий на всі ґудзики, окрім останнього, під шиєю. Ноги чоловіка, довгі, але водночас міцні, прикрашали ідеальні туфлі зі срібними пряжками, на яких важко було помітити сліди осінньої негоди.
Ельжбета знову подивилася на карти перед собою, ніби не могла повірити жорстокій іронії долі. Здавалося, того вечора удача назавжди покинула її. Відверто кажучи, вони з богинею процвітання давно перестали дружити. У такій ситуації жінка могла розраховувати лише на себе.
– У мене більше немає грошей, щоб грати, — сказала вона Зревіньському, усвідомлюючи, що ось-ось програє все, що є на столі. В грі під назвою "квіндеч" програвав той, хто витягнув з колоди карту, що давала більше п'ятнадцяти очок. Гравець, який не підвищив ставку, навіть маючи більшу карту, також програвав.
– Тоді весь пул дістається панові Казанові, — сказав старший чоловік.
Італієць усміхнувся старостині, що сиділа навпроти нього, і обома руками підштовхнув до себе дві кучки монет, що супроводжувалося брязканням благородних металів, срібла й золота.
– Прошу ще одну роздачу, будь ласка, — голос Ельжбети тремтів від напруги. – Я виставлю вексель.
Погляд темних, пронизливих очей гравця спочив на дамі.
– Згоден, але заставою будуть не гроші.
– На що ми будемо грати?
– На пані.
На мить за столом запанувала повна тиша.
– На мене? – Ельжбета відчула, як червоніє. Вона схопила віяло й розгорнула його, клацнувши китовим вусом, начебто чорний шовк міг забезпечити їй захист від зарозумілого італійця.
– Це єдина ставка, на яку я готовий зіграти з вами, — тихо сказав він.
Ці слова прозвучали безповоротно.
– На яких умовах? – жінка не могла повірити, що задала це запитання настільки об’єктивним тоном.
Іноземець задумливо провів великим пальцем по чисто виголеній щелепі й усміхнувся.
– Одна ніч, — сказав він без нотки гумору в голосі. – Якщо я виграю, пані буде робити все, що я захочу, від заходу до світанку.
Його шепіт викликав у жінки трепет емоцій.
Віяло в руці Ельжбети завмерло на секунду, а може, й на дві.
Вона глянула на Зревінського. Той придивлявся до неї з очікуванням, тримаючи колоду карт у своїх тонких пальцях. З обличчя власника грального закладу було важко зрозуміти, що він думає про аморальну пропозицію, яка обговорювалася в його присутності.
Іноземець відкинувся на спинку крісла й показав на купу монет на столі.
– Я ставлю все, що є в грі, — сказав він невимушеним тоном.
– Принаймні, я недешева, — саркастично відповіла Ельжбета, що викликало ще ширшу посмішку на чуттєвих губах італійця.
Вона потягнулася до кубка й відпила солодкого вина. Жінка відчула, як алкоголь, емоції та гормони проносяться в її голові, плутаючи її думки та бажання.
Вона підвела погляд від свого віяла, зустрівшись з темними очима гравця.
Ельжбета тремтіла під впливом цього погляду, за яким ховалися приховані бажання розпусника.
